УГОРЩИНА та УГОРЦІ

Уранці годині о сьомій мене розбудили. За хвилину до того я щойно заснув — і дуже хотілося спати. Тому точно навіть не пам’ятаю, мали ми робити пересадку чи снідати. Ми вийшли з потягу й замовили каву з молоком. Я отримав рідину трохи біляву, трохи синяву, ніби в ній розчинили крейду. Майже як мінеральна вода на Поколшарському курорті.

«Дякую, краще горня чаю».

Мені дали теплу воду, настояну на якомусь бур’яні, по якій плавали жиринки. Для того, мабуть, щоб краще блистіла. Пахла, як блекота.

Я хотів вийти на двір станції, щоб напитися з колодязя й трохи помитися. На коридорі мене попередили, що на станції є обладнана туалетна кімната для пасажирів. То мене здивувало. Таки прогресуємо. Якщо залізниця не піклується про наш шлунок і терпить, щоб пасажирам подавали помиї замість кави та чаю, то вона намагається задовільнити вимоги нашої гігієни.

Я ввійшов до кімнати. Був там умивальник з мармуровою дошкою, дві миски, два дротяні стільці та вішалка для одягу. До умивальника підведений водогін.

Надворі світило сонце. А тут панував напівморок, хоча й було тут велике вікно. А то, прошу, через те, що шибку не чистили, відколи вийшла зі скляної майстерні. Я згадав заможних селян із Земплінського комітату. Чому? Хіба вони  не знають ціну калу? Адже тут нагромаджений послід мільярдів мух.  Це золоте дно з погляду штучного добрива. Ті мухи живляться молоком, їдять телятину з червоним перцем, гуляш та печиво. Їх послід містить велику кількість фосфору, азоту та калію. Чому не проводиться видобуток цього скарбу?

Мій зір поволі призвичаївся до напівмороку. Я розглянувся. З-під луски потрісканої фарби дивилися на мене, що шукав чистоту, з іронічною зневагою  блощиці. Мармур на умивальнику розтріскався, начебто по ньому пройшли всі воєнні походи від часів Арпада. Тріщини були позатикані вологою смердючою гряззю. Латунний кран водогону був повністю зелений і не повертався ні вправо, ні вліво. Делювіальні та алювіальні відклади на стінах миски, як і залишки якоїсь правічної мильної епохи, доводили, що та миска ще ніколи не була помита чи витерта.

Я досі думав, що метою вмивання є чистота. Але тут не так. Тут умивання означає бруд.

Чергова робітниця-словачка злила мені на руки трохи води й подала якусь ганчірку, якою миють підлогу, аби я витер руки. «Дякую, я краще носовою хусткою». Подавала мені ще й гребінець та щіточку на зуби. Брр!

Дав їй 40 гелерів. Вона зчинила крик. Налила мені на руки 200 грамів води. Я приблизно підрахував, що тут гектолітр коштує 100 золотих. За ті гроші міг отримати вино, та й не гомокське або енгелівське, а добре, п’янке токайське.

А жінка кричала. Кричала по-словацьки, тому я відразу збагнув, що вона на державній посаді. Згодом зрозумів, що має отримати 60 гелерів.

Я визнав, що вона має рацію, бо хто в цій жахливій грязюці щодня з ранку до вечора чекає на бідолашні жертви, які хочуть тут забруднитися, той насправді заслуговує на належну винагороду.

Потім я ще довго роздумував над проблемою, яка винагорода мала б бути встановлена цій жінці, коли б мала працювати стільки, скільки потрібно для утримання в чистоті одного приміщення, й була б змушена вимітати кімнату, провітрювати, мити вікна, дзеркало, чистити умивальник, ручки, кран, мати чистий рушник?

Чому, власне, так довго затримуюся на таких дрібницях? Тому, що мені соромно за той бруд, який характерний для наших залізничних станцій. Починаючи від Будапешта, всі вони брудні. Чужинець по бруду спізнає нашу вітчизну. Перетнувши річку Литаву, він почуває себе на Сході.

Сморід, бруд, сміття. Помаранчеві шкурки, недогризки, шкіра із сала… Грубі носильники, неввічливі сторожі, роздратовані касири, нервозні телеграфісти. Закоптілі гасові лампи, пропалена залізна груба, іржаві ручки, непрозорі вікна.

Розведення мух у їдальні. Протягом років на підлозі висихають і щодня поновлюються виплески пива. Плями від томатного соку на скатертині. У скринях буфету поцвілі торти. Товстий шар стухлого смальцю на фраку офіціанта з немитими руками. І за все це дорого платимо. Ось типаж угорських залізничних станцій та вокзальних їдалень.

З німецькими станціями я взагалі не наважився б їх порівняти. Почуття чистоти в італійців не зразкове. Однак італійська їдальня супроти наших — криштална. Чому в нас не може бути так, як у інших? Робітник тут не дорожчий. Наш транспорт менший. Персонал чисельніший. Наш час дешевший.

Нарешті на сніданок я замовив два яйця некруто. На слові «некруто» я роблю наголос, бо є ще яйця круто зварені: звичайно, лише там, де ресторани для гостей. У нас усе навпаки. У нас гість — це жертва. Ресторан не служить гостю, а просто його роздягає.

Дух старих угорських чард[1] усе ще тяжіє.

Ми вас не кликали, чому ви прийшли? Якщо нас турбуєте, платіть. Наїжся і напийся донесхочу, тоді будеш мати претензії на крихту привітності до людей. Та горе тобі, якщо хочеш жити просто, як удома, і вимагаєш воду замість підробленого вина і не хочеш за ціну натуральної кави відвар цикорію.

За чай (без рому та цукру) найкращої якості, який удома обійдеться щонайбільше в чотири гелери, тут мусиш заплатити 60 гелерів. А це вже злодійство.

Якщо хочеш яйця рідко зварені, принесуть тобі сирі. Повернеш їх – отримаєш яйця густо зварені. Якщо знову повернеш їх і попросиш, аби яйця залишили на чотири хвилини в киплячій воді, відповідять тобі, що заради двох яєць не можуть держати спеціальну кухарку з годинником. Однак маєш заплатити і за невдалі яйця.

Гість для того, щоб його обдирали, а власник ресторану, щоб заробляв п’ять тисяч відсотків. Цікавить мене, коли в Угорщині буде налагоджена ресторанна справа, коли буде вжито заходів проти халтурників, коли будуть покарані підроблювачі та паскуди, а статечні — відзначені.

Міклош Барта

На землі хозарів  1917.

160b28c-75988--

 

Поділитися