ХТО ТО ТАКІ ТІ УГОРЦІ-РУСИНИ В ЗАКАРПАТСЬКІЙ ХОЗАРІЇ? Частина друга

Горілка

Відчуття ситості русинові майже невідоме. Звичайна його їжа — мамалига (токан), ощипок, картопля, сливове повидло та сушиниці. Зрідка — молоко, яйця, подеколи — житній хліб, але тільки у свято і то лиш у заможніших. Полову та букову кору дуже часто додають до вівсяної муки, щоби було її більше. Лише найліпше забезпечені додають до картоплі чи квасолі сало.

Город на овочі я не бачив. Городину, цибулю, буряк купують за гроші. Яйця міняють за сіль, оцет, горілку. Продають і всю свійську птицю. Кабана кормлять лише багаті.

Я проглянув кілька жител. Наприклад, у Федора Філя, який був одним із заможніших. Складається житло із невеличких сіней, одного більшого приміщення, що називається хижею, у якому живуть усі разом. Крім батьків, є тут дві заміжні дочки з чоловіками та дітьми. Усіх — тринадцятеро. Майно родини складається з однієї корови, двох телят, п’яти качок і двох курок. Коней, свиней, овець нема. У городі мають 6 слив, 2 яблуні, 1 горіх, 1 шовковицю. Торік весь урожай був такий: 72 горстки конопель, мішок квасолі, 5 мірок жита, стіг сіна і нарешті десь 30 мірок кукурудзи. Овес не вдався — його випасла корова. Уся родина має 13 кадастрових гольдів землі, в т. ч. — 9 гольдів ріллі, 4 гольди луки.

Бруд, безлад, убогість, які я там бачив, — варті пера Золі. При 13 гольдах землі нужда — необґрунтована, бруд — зайвий, безлад — огидний. Але це все так є. Не кажу, що в усіх, але в більшості. Русин не вміє поводитися із землею. Сіє збіжжя, яке тут не вдається і не може вдатися, зате дуже гарна конюшина доводить, що тут можна успішно займатися розведенням худоби.

Можу описати також житло Івана Тялора. Воно охайніше, ніж у Філя. Система господарювання і тут не правильна. Їжа теж бідна. Кількість дітей значна. З цього погляду русин перевершить і хозара.

Погане й недостатнє харчування, недостача палива, сувора погода, нічне сторожування біля вартових вогнів — це ті обставини, які роблять горілку життєвою необхідністю.

Той грізний винахід порядкує тут страшно. Сміливо стверджую, що дев’ять десятків заробітку русина перетворюється в горілку. Бідолага п’є, коли голодний, п’є, якщо змерз, п’є, щоби міг ліпше працювати. Нарешті п’є зі звички, з жалю, а головне — через те, що хозар її легко дає. Якогось регулювання корчем тут нема. Власне, на папері воно є, а в дійсності нема. Хозар дає на віру. Русин сп’яніє — хозар далі дає. Останнім часом кількість корчм залежить від кількості жителів. Фінансова дирекція не видасть ліцензію, якщо не дозволяє число жителів. Та що з того! Хозар не впадає у відчай. Хто не має дозволу, відкриє собі підпільну корчму.

Коли б фінінспектор розкрив добре очі, то знайшов би ті дупла. Але ж він не завжди розкриває очі. Проте тут надто велика суворість недоцільна, бо хозар не знає жартів, коли виникає загроза його інтересам.

Досвідчений хозар, якщо не має ліцензії на відкриття корчми, відкриє цукерню. Хоч та цукерня не виглядає як салон Куглера в Будапешті, але напис доводить, що тут виробляються солодощі. Наскільки я знаю, кондитерська — це промислове підприємство і займатися цим може той, хто має дозвіл. Не відаю, чи ті просили його і чи дістали, знаю, однак, що ті бідні села заповнені цукернями. Не знати, чи входять в компетенцію фінансової дирекції цукерні. Русин до тих кондитерських не ходить ласувати морозивом чи паризькими цукерками.

 Червоний, зелений, жовтий напій не дорожчий від безбарвного. Подеколи він «міцніший» з добавкою кілька краплин лугу чи сірчаної кислоти або чогось іншого, але лише стільки, щоб не настали симптоми отруєння, а тільки б палив напій на язику чи в шлунку. Такий хозар зробиться швидко загальнознаним та улюбленим. Бо має добру горілку. Є в ній «сила». Пече, ніби людина ковтала вогонь. Той не шкодує від бідної людини трохи «спірітусу».

Зловити хозара на якомусь протизаконному вчинку — важко. Русин не скаржиться і проти хозара не буде свідчити. То вийшло б йому боком, бо хозар має корчму, крамницю, позичає гроші, дає на віру, дає роботу, стає посередником при купівлі та продажу, дає в оренду поле та пасовище. Адже бідному народові допомагає лише хозар. По-лихварськи, але допомагає. Така допомога коштує русинові всього заробітку, всього врожаю, поля, худоби.

Без ліків хворий помер би. Хозар позичає гроші на ліки. Під лихварський процент, однак хворий вилікувався. На проценти родина витратила все майно. Може, буде ліпший урожай. Може, поможе Господь Бог?

Русин іде орати з мотикою. Це повільна й важка робота. День довгий, а робота виснажлива. На сніданок з’їв токан, а на обід — покільчену картоплю. При важкій роботі така пожива слаба. Сили меншають, м’язи слабнуть, а сонце ще високо.

Єдиний порятунок — горілка. Цей дорогий скарб стереже дракон. Має повні бочки цього казкового еліксиру життя, який дає силу, втихомирює голод. Яке то багатство, яка то сила, яке то щастя мати стільки горілки! Напитися її досхочу коли і скільки завгодно. Русин з повагою дивиться на хозара. Бачить у ньому вищу істоту, ніж він. Ще б пак, таж має стільки горілки!

Непевним кроком повертається з поля жінка. Іде до корчми. Хоча б один літр! Адже ми вже боргуємо! А коли б не дав? Літра вистачило б до завтрашнього вечора, і робота на полю була б на той час теж завершена. Може, таки змилується наді мною. Як би було добре, коли б змилувався і дав!

Ця туга стане ідеєю фікс.  Коли вже стоїть русин перед дверима до хозара, то він упевнений, що з тим літром горілки настануть зміни в його житті. Без неї загибель, а з нею надходить спасіння.

Поміж тим, як русин хвилюється, тужить, надіється, просить, хозар дедалі більше росте в його очах, бо нині вже саме життя залежить від нього. Світ русина перетворюється на терези. На одному боці — священик, чиновник, жандарм, екзекутор, на другому — хозар.

Стомлено кладе руку на ручку. Дасть чи не дасть? Може, дасть? Тільки-но відчиняються двері, шальки з першими опускаються дедалі нижче, а друга з хозаром піднімається невблаганною долею аж до стелі, до стріхи, до хмар.

Священик має облатку, суддя — стражника, жандарм — гвинтівку, а екзекутор — барабан. Це все речі великі й міцні. Та на скільки міцніший хозар — та ж він має горілку. Ця річ лише тому не вважається святою, що її не видають у церкві. Плаксива дитина після неї засне, неспокійна втихомириться, біль угамується, холод мине, а тіло стане дужчим.

Горілка — сік життя. Ясно, що тут ідеться про самонавіювання. Душа людей переконана, що вся сила, працездатність, тобто все їхнє майбутнє і все життя залежить від тієї горілки, яку хозар може й не дати. Як отримають горілку, думають, що отримали все. Тому можуть за те «все» дати все, що мають.

Адже в тій хвилині здійснюється найщиріша й найбільша мрія. Хозар звільнить від гірких переживань — відкриє перед ним ворота найкращих надій. Звичайно, що відразу русин перед свідками підтвердить, що боргує саме стільки, скільки скаже хозар. Пообіцяє також, що борг заплатить після свалявського вашару[1]. Пообіцяє й проценти, а саме за кожних 10 крейцерів на тиждень 1 крейцер.

— Гаразд, — скаже хозар.

— Най благословить вас Господь Бог! — відказує жертва.

Хозар у дії

У робочі дні лихварство з горілкою трохи обмежене. Стомлене тіло шукає підкріплення в хозара. Ідеться про життєву потребу. Це теж найкраща нагода для визискування, однак у цьому випадку хозар має справу з тверезими людьми.

Найліпше розцвітає торгівля в неділю. Русин нап’ється. Хозар залишається тверезим.  Тепер уже використовується не життєва необхідність, а безтямність життя. Матеріал, який треба обробляти, це вже не втомлена людина, а пияк, що втратив не силу, а розум. Глупа тварина потрапляє до рук зажерливої людини.

Корчма — це пастка. Двері відчиняються лише до середини. Увійти легко, та не так легко вийти. Хозар словом виганяє пияка, а вчинком затримує. Коли виганяє його на двір, то напоготові є свідки, бо коли буде йти кримінальне судочинство, то будуть потрібні. Коли його затримує тим, що дає йому до рук пляшку з горілкою, свідків нема.

Сварить його, просить, аби йшов геть. Адже борг уже  й так значний. Уже четвертий тиждень не сплатив ані крейцера. Стільки золотих, а стільки крейцерів.

— Правда?

— Так, правда, — відказує жертва безтямно.

Це чують свідки.

— Таж ви п’яний.

— Я не п’яний, — захищається жертва.

— Таки п’яний?!

— Не п’яний, — кажуть свідки.

— Признаєш свій борг?

— Так, лиш дайте мені ще одну пляшку.

Усе це проводить хозар корисливо, розважливо, обережно, холодно й немилосердно. Пастка така певна, така глибока, невідворотна, як могила. Впевненість, майно, незалежність, честь — усе там похорониться. Проти господарської лихви урядові установи безпомічні. Один нотар дивився, чи своєчасно зачиняє хозар корчму, чи дає напій у борг — подав на нього скаргу до суду. Хозарові свідки — його жертви появилися на суд і всі зізналися, що корчмар кілька разів виганяв їх, а вони не виходили; хотів їх вигнати насильно, та вони чинили опір; він не давав їм горілки, та вони самовільно поналивали собі напою. Суддя, хоч і хотів, не міг притягнути хозара до відповідальності, а уявних порушників порядку змушений був покарати по 2 золотих. Цю покуту заплатив за них хозар. Про цей випадок мені розповіли священик, нотар та учитель.

Офіційно ще менше можна покласти край грошовому лихварству. Боржник не жаліється. Радий, що отримав гроші. Ті гроші, звичайно, дуже дорогі, однак була потреба їх отримати. Може, тоді він міг померти, якби йому не допоміг хозар.

Коли ж справа дійде до судового позову, то все піде з молотка. Тоді вже проценти, гербові марки, судові та аукціонні витрати досягнуть такої суми, що під час аукціону все відійде. Аби колишній власник міг далі перебувати в житлі своїх пращурів, має працювати три дні на тиждень там, де хозар захоче.

Про одного пенсіонованого окружного начальника мені розповідали, що регулярно викликав русина й повідомляв йому, що Готесман, Янкель, Іцкович або Майзлик подали в суд позов на нього за боргування двадцяти одного золотого. Русин визнав, що боргує, але тільки два золоті. Начальник не питав його більше, а відправив обвинуваченого додому, а це пішки 25-30 кілометрів.

За кілька днів русин знову отримав повістку. З’явився — і знову додому. Так це повторилося п’ять-шість разів. Тривало це доти, поки те ходіння обвинуваченому не набридло, доки він не захворів чи не пішов кудись на роботу й не з’явився на виклик. Тоді був винесений заочний вирок: «Обвинувачений засуджується до сплати двадцяти одного золотого з процентами та іншими витратами протягом восьми днів або вони будуть стягнені в примусовому порядку». Summa summarum — ті два золоті коштували для того неборака дві корови. У того начальника це було правилом. Ті, що мені розповідали, дали мені чесне слово, що саме так було.

Один доброзичливий священик, який був справжнім захисником народу, познайомив мене з Василем Ряшком із Буківця. Гарний, синьоокий, сімдесятидвохрічний, однак пригнічений старець.

Цей неборак за взяті в позику п’ять золотих заплатив лихвареві Гершу Ягерові за 15 років 600 золотих процентів та інших витрат і ще до сьогодні боргує позичену суму. Позбувся всього. До того, як опинився в пазурях Герша, мав корову, теля, хату й поле. Сьогодні не має нічого і живе з ласки у свого зятя.

Про Гершові жертви люди розповідають неймовірні речі. Протягом короткого часу за лихварство було запроваджено проти нього 52 карні справи. З них 45 були припинені за відсутністю доказів. Офіційна присяга — це не присяга. Кожний, з ким я розмовляв, твердив, що не було стільки лжеприсяг, якби була обов’язкова ритуальна присяга. Громадянській присязі хозар не надає значення. Хай буде. Таж йому нічого не станеться, ніхто не доведе, що він брехав. Ритуальна присяга — це вже щось зовсім інше. Фанатичний хозар обмане будь-кого в будь-який час. Обманути Єгову боїться.

В околиці села Латірка кілька сіл займається торгівлею свиньми. Свиню купують у Галичині й женуть її на торг до Мукачева. Для торгівлі дуже часто потребують грошей. Єдине джерело — хозар. Джерело для людей відкрите, можна з нього черпати. Так і роблять русини, бо інакше не можуть існувати.

При цьому кредиті платить русин з позичених 10 золотих щотижня 2 золоті. Це традиційний процент. Неписаний закон. Ніколи не міняється. Однаковий для всіх.

Торг проводиться швидко. Русин продасть свиню і заробить або зазнає збитків. Якщо заробить, виплатить борг та проценти за один чи два тижні. Ця сума з огляду на невеликий час не така вже й велика. За 30 золотих платить за тиждень процентами 6 золотих. Якщо заробив русин та торгу 12 золотих, то ще щось йому залишилося. Це, звичайно, нечуване лихварство, яке не вимагало жертв.

Інакша ситуація, коли русин зазнав збитків, коли кабан залишився в нього і він змушений його годувати кормом, придбаним за лихварську ціну, коли захворів кабан або доведеться продати його за низьку ціну — тоді русин може попрощатися з усім своїм майном. Відсотки з 10 золотих за рік складають 104 золотих. Отже, одна тисяча сорок відсотків.

Таке повторюється в усіх селах. Не лише гроші, але й товари та посередництво – в руках хозарів. Тобто всі галузі, всі засоби і чинники торгівлі. Хозар, отже, лихварить із грішми, з товарами і стає посередником. Хозар тримає в руках усі нитки верховинського життя. Ця безсердечна й нещадна раса зосереджує свою жадібність для того, щоб із слабих ниток народу сплела зашморг на простих людей.

Хай спокійно спочиває на Керепешському цвинтарі обдарований автор угорського кримінального кодексу. Коли б він знав, що твориться в землі хозарів, то напевно перевернувся б у гробі. Коли б він своїм гострим зором спостерігав тутешні обставини, не зв’язав би руки судді при розгляді лихварських справ і не встановив би, що лихварство може каратися тільки на основі особистої скарги. Не кваліфікував би лихварство як проступок, а як тяжкий злочин.

Наш народ із часів святого Стефана вступив до християнської цивілізації. Учення Христа переслідувало лихварство. Угорський карний кодекс не походить від християнських засад, бо з лихварством поводиться дуже делікатно.

Кожний, хто має душу і серце, співчуває людській біді, хай пройдеться по землі хозарів і розсудить, чи є лихва проступком чи злочином, який нищить людей.

Русин купує у селі всі потрібні йому товари у хозара. Місто віддалене, та й міський хозар нічого йому не дасть на віру, бо його добре не знає.

Хозар у селі знає докладно кожного мешканця. Знає, скільки має поля, боргів, як йому живеться, чи лінивий, чи вчасно сплачує борги, чи охоче судиться з кимось і т.д. Тобто, не дає позику насліпо, а тільки на основі реальних розрахунків. Контролери векселів Австрійсько-Угорського банку не мають такої інформації про те, хто потребує позики, як має її хозар про русинів. Хозар спостерігає людину у тверезому й п’яному стані. Вивчить його думку і вдачу, коли виходить із сповідальні й коли свариться з жінкою.

Хозар, отже, є явним паном ситуації. Задушить русина, коли захоче.

Русин не обійдеться без хозарової торгівлі. Отримає там оцет, гас, муку, кукурудзу, сіль, постоли, хустку, нитку, коломазь, батіг, ланцюг, мотику, вила, капелюх, сірники,  люльку, вапно, мило, віник, замок, повидло, дзеркало, бо все це потрібне, як мука.

Побував я в Хусті на ринку. Рундук, де хозар продавав оздоблені товари, був так оточений верховинцями, що я ледве протиснувся. Найбільший попит мали дзеркальця, потім скляні намиста, мосяжні персні, барвисті хустки на голову. Жінка — скрізь жінка. У Парижі й у Воловці.

Русин приходить до хозарової крамниці щодня. Сьогодні потрібне це, завтра — інше. Приносить хозарові весь свій заробіток. Як нема заробітку, то свою шкуру. Заробіток хозар відбере, а шкуру з нього стягне.

Крамниць у селі в порівнянні з кількістю населення багато. Одна одній не конкурує. Продають усі однаково, ніби мали картель[2]. І ваги в усіх крамницях однаково неправильні.

Ті крамниці треба собі уявити як помпи, від яких ведуть шланги до русинової хати, городу, поля. Усе, що є на цих місцях, протікає шлангами, все, що там виробиться, висмоктують шланги — і русин заробляє лише для хозара.

Коли їсть, коли п’є, купує або продає, працює чи доглядає худобу, в кожному випадку заробляє для хозара. Процедура завжди однакова. Починається гарним словом, а кінчається продажем із молотка. Так стала земля русинів землею хозарів.

Лихварство з пасовищами таке, як інші. Громадських пасовищ небагато, а ті, що  є, дуже погані й на недоступних місцях.

У верховинців пасовища — життєва необхідність, бо поля дають мало прибутку. Цю недостачу можна компенсувати лише триманням худоби. А тваринництво тут без пасовища неможливе.

Помістя має вдосталь пасовищ. Але воно не займається тваринництвом, тому пасовища здаються в оренду. Даються в оренду не русинам, а хозарам. Чому? Гадаю, що з погляду комфорту. Легше, простіше й швидше мати справу з одним хозаром, аніж із тридцятьма русинами, або із двадцятьма хозарами, аніж із шістьма сотнями русинів.

Площа панських пасовищ дорівнює 30 тисячам гольдів. Коли б хлібороби отримали ці порівняно дешеві пасовища з перших рук, цим би була загоєна одна з головних ран, що веде до знищення тутешніх людей. Русин від пана не отримує пасовища. Був би великий клопіт домовлятися зі стількома людьми, контролювати, вибирати гроші, вести рахунок і книги. Найпростіше дати пасовище в оренду хозарові, який претендує на 100 гольдів, а русин узяв би два чи три гольди. Чому пан має турбуватися про народ? Адже тут є хозар. Заплатить відразу завдаток, дасть вексель із добрими поручителем.

Головним орендатором пасовищ є, отже, хозар. А той не шкодує зусиль, щоб гарно розділити пасовища. Пан навіть не уявляє, як це просто робиться. Хозар дає в селі вибубнувати, що такі й такі пасовища він орендує. За хвилину зійдуться до нього люди, оголосять кількість худоби, домовляться про оплату, біля свого прізвища притиснуть змочений у чорнило великий палець — і крапка. За цю роботу хозар отримує 100%. Заорендує пасовища за 1000 золотих, а з  перенаймання отримає від русинів 2000 золотих. Не платить русин — ще краще, бо борг перетвориться на вексель. Хозар у жодному разі нічого не втратить, бо за незаплачену оренду заставлена худоба.

Отже, пасовища в руках хозарів є звичним товаром, як горілка, мука або щось інше. Прибутки його, а витрати русинів.

Міністерству землеробства впала в око саме ця практика оренди пасовищ. Першою дією його акції було те, що 1897 року заорендувало від пана поміщика 12522 гольди пасовищ із наміром передати у перенаймання людям. Якщо цей крок удасться, то з таким наміром узяло б усі інші пасовища.

Для проведення цього задуму потрібний був певний час. Слід було довідатися, скільки люди можуть платити, скільки можна просити, скільки худоби і т.д. Цю місію довірили священику. Він ходив від села до села й дуже ретельно склав план використання пасовищ.

Тільки що повернувся з окружної дороги, зайшли до нього два представники хозарів і попередили священика, щоб припинив свою роботу, бо вона шкодить інтересам одновірців, серед яких є добрі, але є й погані люди. Якщо фара[3] згоріла, то Міністерство землеробства нову не збудує.

Через такі погрози священик припинив співпрацю з міністерством. Чи є в міністерстві письмовий документ про це, невідомо, але про цю ситуацію розповідав чоловік, який заслуговує на довіру, а підтвердив завідувач відділу тваринництва, якому священик написав доповідну записку.

Нічого дивуватися, що погроза дала бажані результати. У цьому краї люди добре пам’ятають, що при нагоді насмілився вербовецький піп купити на аукціоні частину пасовищ на Бескидах. Хозари здивовано поглядали на «непроханого», який насмілився порушити їхню давню монополію. Після аукціону протягом трьох років двічі невідомі палили його фару.

Священик із Нижніх Верецьких теж наважився на аукціоні купити луку, яку раніше орендував хозар. Від пожежі був застрахований. Фару ніхто не заплатив. Він мав пару орловських коней. Це була гордість його господарства. Тішився, що за коней отримає купу грошей. Цим дорогим коням вночі невідомі вирізали язики.

Священик у Нижньому Бистрому мав намір заснувати за прикладом галичан споживче товариство. До нього зайшли два представники хозарів і від імені інших вимагали, щоб він не починав здійснювати намір, який би їм пошкодив. Піп їм відмовив, переконуючи, що, якщо він припинить діяльність, то знайдуться інші. Через невеликий час фара була запалена в чотирьох місцях — врятувалася лише родина. І тут діяли невідомі зловмисники.

Селянин у Латірці приймав на нічліг, давав сіно та овес візникам, що возили дерево з Галичини на тартак у Воловці. Корчмар-хозар був проти такого «зухвальства», бо відчував, що це підриває його монополію. Селянин не зважав на погрозу. Невідомі запалили селянину хлів і копиці сіна.

Міклош Барта

На землі хозарів 1917.

[1] Вашар (угор.) – торг.

[2] Картель (франц.) – об’єднання.

[3] Фара (діал.) – будинок священика.

Carpatho-Rusyns_old

Поділитися