• Home »
  • Новини »
  • 100 років тому між поляками і українцями почались бої за Львів…

100 років тому між поляками і українцями почались бої за Львів…

100 років тому у Львові почалась польсько-українська війна. Кожна зі сторін вважала місто Лева своєю територією. 1 листопада 1918 року українці фактично захопили владу у місті, здійснили військовий переворот, але протрималися тоді 21 день і боротьба закінчилась їхньою поразкою. Однак Листопадовий чин, як називають події столітньої давнини, продемонстрував спробу українців утвердити власну державу і рішучість молодого середовища українських політиків.

Старі кам’яниці, форти Цитаделі є німими свідками збройного конфлікту у Львові, що розпочався 100 років тому. Тоді Австро-Угорська монархія зазнала поразки у Першій світовій війні, ослабла, як і зрештою, від війни втомились всі інші держави. Поляки мріяли про свою велику державу і готувались, щоб забрати владу, а група молодих українців на чолі з 30-річним сотником Дмитром Вітовським вирішила діяти і перебрати зі зброєю у руках владу, об’єднатись із Українською Народною Республікою.

Молоді українці були рішучі і тиснули на старше політичне покоління. Політична еліта Галичини ще у жовтні втілювала ідею відродження української держави. 18-19 жовтня 1918 року у Львові у народному домі (вулиця Театральна) відбулось засідання Української Національної Ради, де обговорювали долю українців і державницьке життя.

Саме молоде середовище українців вимагало розгляду питання української держави у порядку денному, щоб вона об’єдналась з існуючою самостійною Україною на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським.

20 жовтня 1918 року на площі Святого Юра у Львові відбулось багатолюдне віче і українські політики оприлюднили «рішення Української Національної Ради про утворення Української Держави в межах Австро-Угорщини».

 «Коли стало зрозуміло, що ніхто українцям не віддасть державу, було вирішено забрати владу, бо в іншому випадку, це перших числах листопада зробили б поляки, які готувались до цього і створили у Кракові ліквідаційну комісію, яка мала приїхати у Львів. Молоді люди взяли на себе відповідальність, а Кость Левицький і Євген Петрушевич не могли заперечувати, бо знали, що молоде військове середовище здатне на рішучі кроки. Було задіяно десь 1300 осіб. Маємо розуміти, що реально бойова основа – це половина, а решта люди не мали військового досвіду», – говорить історик Іван Хома.

Бої велись локально

У ніч із 31 жовтня на 1 листопада командний склад Українських січових стрільців провів блискучу стратегічну операцію, яка розпочалась о 4-й годині ранку. Українці захопили найважливіші стратегічні об’єкти –Галицький крайовий сейм, магістрат, поліцію, вокзал, головну пошту, міську військову комендатуру, цитадель, відключили міський телефон і телеграфну лінію, а також інтернували командувача Львова. Над міською Ратушею замайорів синьо-жовтий прапор.

Зранку 1 листопада, а це була п’ятниця, новина про те, що влада у місті українська, стала несподіванкою для городян. Відтак епоха Габсбургів відійшла в минуле, Українська держава проголошена, але як діяти далі – це залишалось найскладнішим питанням.

2 і 3 листопада відбулись урочисті Архиєрейські служби Божі в архикатедральному соборі Святого Юра у Львові та інших церквах з нагоди «утворення на українських землях, бувшої австро-угорської монархі, Української Держави».

У той час на вулицях Львова тривали локальні бої за стратегічні об’єкти. Половину міста, західну частину, зайняли поляки, а східну і середню – українці.У Львові утворилась фронтова лінія, бої велись також і на околицях міста.Оскільки у Львів прибували польські війська, тому українці поступались у чисельності.

 «З точки зору стратегічної, все було ідеально. Але щодо того, що насправді цей конфлікт може вилитись у затяжні військові події, на жаль, молоде середовище і досвідчені політики виявились не підготовленими. Бо Польща мобілізувалась і відвоювала Львів набагато швидше. Виникла загроза, що поляки зможуть оточити Львів, тому ухвалили рішення і український державний провід Західноукраїнської Народної Республіки 21–22 листопада виїхав у Тернопіль, між Львовом і Тернополем, зокрема у Золочеві, відбулись наради, які у майбутньому стали кроком до ЗУНР. Українці продовжували творити історичні процеси, а насправді були наполовину готові до них», – говорить Іван Хома.

13 листопада Українська національна рада ухвалила тимчасовий Основний Закон, згідно з яким створена Українська держава отримала назву – Західноукраїнська Народна Республіка, також були визначені кордони, прапор, герб.

Євген Петрушевич став президентом ЗУНР, Кость Левицький – главою уряду, а Дмитро Вітовський – державним секретарем військових справ ЗУНР.

У той час у Львові найчисельнішим було польське населення – 60%, а українців проживало до 15-16%. Для польської політичної еліти було несподіванкою те, що українці змогли взяти владу у Львові.

 «Несподіванка у тому, що українці наважились на такий рішучий крок. Хоча 18 і 19 жовтня йшли переговори і українці проголосили наміри про створення держави, але більшість були адвокати, легалісти, які хотіли це зробити легально, домогтись від Австро-Угорського намісника мирної передачі влади, визнання… Але протягом двох тижнів, під впливом того, що у Кракові поляки створили ліквідаційнцу комісію, українці вдались до рішучого кроку», – наголошує історик Микола Посівнич.

Остання «лицарська війна» в Європі

Дмитро Вітовський, у свої 30 років, не побоявся відповідальності, як і його ровесники-однодумці. У той час між молодою та старшою елітами був конфлікт поколінь, зазначає Микола Посівнич.

Старші політики були більш обережні і не вельми хотіли ризикувати власним комфортом, тим часом молоде покоління українців здійснило збройне повстання.

 «Після 4 років війни була втома від неї. Більшість українського свідомого офіцерства перебувала у Відні. У Польщі був патріотичний підйом, готувались через мілітарні організації. Погляди Пілсудського були зосереджені лише на тому, що вибороти свою державу можна лише зі зброєю в руках, залізом і кров’ю. Українці не були готові, щоб так воювати. Є міф, що це остання «лицарська війна» в Європі. Взагалі про польсько-українську війну є чимало міфів, що солдати разом пили каву у перерві між боями. Ніхто не хотів руйнувати Львів, запеклі бої вели в під’їздах і на горищах. Якби українське військо діяло більш радикально, можливо б і ситуація була іншою», – каже Микола Посівнич.

Про бої за Львів і реакцію на цей збройний конфлікт між двома народами писала тодішня преса. Не залишались сторонніми спостерігачами цієї братовбивчої війни митрополити УГКЦ і РКЦ Андрей Шептицький і Юзеф Більчевський, які між собою листувались щодо ситуації.

Митрополит Андрей Шептицький був зачинений польськими загонами у палатах на Святоюрській горі. 16 листопада 1918 року владика Андрей звернувся з проханням до тих, хто вів мирові переговори у Палаті промисловій у Львові. Він просив: «підіть з обох сторін в уступчивости, як далеко лиш можете, здержіть братовбивчі бої і верніть нашому місту та всім мешканцям так бажаний мир, а вдячність міста і наша буде упрошувати для Вас з неба благословенство, обіцяне миротворцям».

20 листопада з Перемишля у Львів прибула бойова польська група військ зі скорострілами і гарматами. Відтак українське військо суттєво програвало у чисельності, почалась дискусія про евакуацію, щоб уникнути облоги. Ввечері 21 листопада з залізничної станції Підзамче виїхали члени Державного Секретаріату і Національної Ради. А вночі на 22 листопада Львів покинули і українські військові. Зранку поляки побачили порожнє місто. Хоча наступні три місяці бійці Української Галицької армії тримали в облозі околиці Львова, але повернути місто їм не вдалося. У липні 1919 року українське військо поляки відтіснили за Збруч.

0001

Поділитися