ЗАКАРПАТТЯ – ЗЕМЛЯ ХОЗАРІВ

Після сніданку в мене до від’їзду потягу ще було три чверті години часу на огляд Нового Міста під Шіатором.

Еґан сидів за столом і диктував своєму стенографістові. Йому ніколи розповідати про події. Працює для життя, значить, поза канцелярією: у кооперативній крамниці, на пасовищі, на дренажі, при розподілі корів, при призначенні позики, на будівництві шляхів, при відборі робітників, на кооперативних зборах, при оглядів нетелів[1]. За годину надиктує матеріал для дво-триденної канцелярської роботи, решта — це справа писаря.

Я вийшов на подвір’я станції, щоб розшукати фіакр. Оточили мене люди в кафтанах, що підшукують транспорт. Фіакри стояли переді мною. Особи в кафтанах супроводжували мене з великим гамором від фіакра до фіакра й розмовляли між собою незрозумілою мовою.

То не були власники фіакрів, ані пасажири, то були посередники.

Вимагали від мене грошей за роботу, яку не виконували. Хотіли бути посередниками в такій торгівлі, яку я міг виконати сам безпосередньо з візниками; звичайно, якби в мене не пропало бажання найняти фіакр. А воно безповоротно зникло.

Коли б я сів на такий фіакр, ризикував би захворіти на чуму. Той кінь, упряж, сидіння, верх, грязьовий щит, колеса, підніжка, візник… Жах та й годі!

У сто раз краще пройтися пішки. Але на це в мене не було часу. Бо в нас і в цьому закладена залізнична політика, щоб станція від міста була віддалена на три-чотири кілометри. Транспорт треба по можливості ускладнити та здорожити. Жупан, піджупан, окружний начальник, староста – ті найманого транспорту навіть не помітять, бо мають власний. А подорожанин… Навіщо власне подорожуєте?

На тих фіакрах, конях, збруях були такі сліди хозарів, що я краще повернувся до почекальні. І там я розмірковував.

Чому той кінь такий замучений? Чому такий розхитаний той фіакр? Чому такі порвані збруя, одяг візника, верх, батіг та й кафтани посередників, капелюхи, черевики, кошлаті бороди? Чому все таке пошарпане, подерте, поношене й брудне?

Тому, що тут процвітає грабіжницьке господарство. Усе використати до останньої можливості, людину й худобу до останньої голови, поле до останньої бур’янини: такий принцип хозарського господарювання.

Куди не ступить, чого не доторкнеться — все знищить.

Яка ж доля переслідує тутешніх людей? З хозаром ніби ходить нещастя. Ніби він прокляттям визначений, щоб привести до згуби людину, з якою зустрічається, будинок, в якому мешкає, тварину, з якою працює.

Можливо, усвідомлює тягар свого прокляття. Ходить одягнений у темне, ніби перебуває у жалобі по згубі, що його оточує.

Не бачиш його усмішки, не почуєш вияв радості.

Кожний його рух поважний, повільний і незграбний.

Ходить з опущеними в землю очима. Коли вони подивляться на тебе з глибини, то наганяють жах, що віщує проміння чорного вогню.

Його діти не граються, жінки не веселяться.

Пустощі, веселощі, жарти, щира забава цьому племені не відомі. Його життя позбавлене чар, радощів та шляхетних думок.

Його життя — це торгівля та страждання. Він постійно замислений. Уся його істота зайнята проблемою: як зробити з крейцера гульден[2], з гульдена десятку, з десятки сотню. Його воля, мрія і пристрасть пов’язані з цією проблемою. У людях, у природі, у стосунках шукає лише те, що веде до здійснення його мрії. Його мораль пристосована до цього. Усе, що сприяє здійсненню його мрії, добре, все інше — погане. Усе, чим можна придбати гроші, добре. Усе, без винятку все.

Страждання, обшарпаність, холодність, ганьба, зневажання людей, наруга, то все можна перенести, аби тільки приносило гроші.

Віросповідання Мойсейове.

З нашими жидами, які живуть у дружбі з нами, зустрічаються з нами, з нами їдять і спільно зносять радість і горе, не мають нічого спільного.

Прошу, щоб ніхто не поєднував жидівське питання з питанням хозарським. Не говорю про релігію. Веду мову про плем’я, яке підкралося до нас і напало на верховинців як на безборонний організм.

Ідеться про тих, які навіть не знають угорської мови та й не хочуть знати. Розмовляють мовою якогось дикого племені, що не має граматики, словника й літератури.

Те плем’я розповсюджується, як повитиця в конюшині. Оточить і обляже уражену жертву, прилипне до неї й висмокче її; потому цей паразит повзе далі по наступну жертву.

Хоч і став господарем землі, звідки вигнав шляхетнішу расу, однак даремно, бо не може з неї вижити, оскільки принципом свого господарювання повністю використовує так само й поле.

Наполегливо прошу угорців жидівського віросповідання, котрі чуйні, котрі прагнуть мистецтва, честі, поезії та музики, аби не ототожнювалися з тим безсердечним, несвідомим, грубо матеріальним і нечистим племенем. Хай не переслідують Еґана, який намагається визволити простий і нещасний народ із пазурів корисливого, що морально стоїть на рівні диких звірів, сміття.

***

Жид завжди був і буде постійно; був скрізь і буде скрізь. По всій земній кулі. Я не знайшов держави, краю, де не було б жида. На вершині найвищих гір, на березі моря, у глибоких долинах — скрізь, де є і нема праці, в місцях захищених і небезпечних, у мирний та воєнний час, на полі й на заводі, в крамницях, в портах із мішками на плечах — скрізь знайдеш жида.

Однак хозарів немає повсюдно. Під словом хозар я маю на увазі польсько-російського жида. http://una-unso.com/korysno-znaty/russko-evrejskaya-narodnost.html  Проте цієї загальної назви я не використовую, бо не хочу пов’язувати з цим нещастям польський народ. Не використовую його ще й тому, що слово жид — поняття релігійне. Ухиляюся від найменшого підозріння, що я цікавлюся релігійними поглядами. Не тому, що письменник не має права оцінювати якийсь народ з точки зору впливу релігії, зокрема виховного. Право критики поширюється на кожне віросповідання. Годі пізнати ґрунтовно душевний стан народу, його культурний розвиток та його характер, коли б ми не звернули увагу на те, який вплив на нього має релігія.

Історичний розвиток скрізь вплів нитку церковного устрою до устрою державного.  Не становлять винятку ні індуси, ні християни, ні жиди, ні магомедани. Розвідати, як ті церковні нитки діють у родині, у школі, в юридичному житті, як впливають на політику, на громадську мораль — це справа вільного мислення й дослідження.

Таки з тривогою оминаю релігійні погляди. Я міг би довести, що, завдяки педагогічним впливам християнських принципів, людство стало кращим. Однак я не міг би довести, чи глибокий ступінь моральної і фізичної нечистоти, до якого дійшли хозари, приходить зі вченням Мойсея або чи він пов’язаний якимсь чином із ним. Навпаки, бачу, що почуття доброчинності в жодній церкві не є настільки щирим, ніж у церкві Мойсеєвій. Отже, теорія любові до ближнього — закон і в церкві жидівській.

Розрізняю хозара, який є чужинцем, від жида, який є угорцем. Тому прошу угорців жидівського віросповідання, аби не захищали гріх, який був скоєний членами їхньої конфесії, й щоб не засуджували акцію, метою якої є визволити тубільний народ із пазурів цих чужих хозарів.

Найбільший потік хозарів на Верховину почався в 1868 році. Звичайно, і перед тим тут-там кілька їх оселялося. Старий хозар, який роззбагатів, тому тутешні люди з Гукливого та околиці назвали його «бароном», розповів мені:

— Ми — теж місцеві жителі; ми — громадяни Угорщини. І теж заслуговуємо на охорону держави.

— Коли ви тут оселилися? — спитав я його.

— Я народився тут, і мій батько, і мій дід тут народилися.

— Маєте метричне свідоцтво?

— Не маю. Та най пан піде зі мною на цвинтар. Там я покажу надгробні камені. Це — ліпший доказ, ніж писані метричні документи.

Такий доказ переконливий.

— Скільки гольдів поля маєте із землі цієї держави?

— Мало. Лише стільки, скільки мусів перебрати від боржників.

— Ліцитаційний[3] продаж?

— Так.

— Чи спонукало це вас до того, щоб купити поле з вільних рук?

— Що б мало мене спонукати? Поле — це погана торгівля. Треба працювати на великій площі за малий зиск. До того ж поле прив’язує людину до одного місця. Із грішми, з корчмою, з крамницею можу йти куди завгодно. Поле не можу понести на плечах, ані покласти на віз.

— Скільки маєте голів худоби?

— Маю лише коней. Кіньми привожу спирт та інші товари.

— І орете ними поле?

— Не орю, не ґаздую. Поле здаю в оренду або видаю на спіл[4]. Тут невигідно морочитися із хліборобством.

Ми розмовляли по-німецьки. Я мову ламав, він її жував. Нарешті звернувся до мене по-угорськи.

— Не знаю угорської мови.

— Ви були вояком?

— Тоді до цього не ставилися так суворо.

— Скільки вам років?

— Сімдесят чотири.

— Перед п’ятдесятьма двома було вам двадцять два.

— Може, ви таки служили гонведом[5]?

— Я не служив. Вояком людина стає лише тоді, коли мусить. Тоді тут, на Веречанському перевалі, ми всі були зайняті поставками.

— Росіянам?

— Так.

— Платили добре?

— Ще б пак! Таку золоту торгівлю ми ніколи не мали.

 Я замовк. Не знайшов у ньому ані крихти того почуття, що зветься патріотизмом. Йому байдуже. Російська інвазія, австрійська влада, угорська конституція — все однаково. В його душі немає поняття батьківщини.

Прожив 74 роки, і хоч би раз його серце застукало про країну, де народився, де здобув майно, де його охороняли.

Його борода збільшилася, посивіла, тіло розтовстіло, кишеня наповнилася. Дітей поженив і весь край використав. Не погрішив проти податкового управління, проти жандармерії, проти суду. Займався контрабандою спирту, лихварством із грішми, з товарами, з худобою. Отак собі жив.

Усі так живуть. Не вчаться, не вмиваються. Роблять торгівлю та дітей. Дають неправдиве свідчення суду під присягою. Де може, дає хабара. У п’ятницю скупається в ритуальній лазні, а ввечері запалить свічки. Уголос молиться й німо обманює. Із землі знімає урожайний шар, а з людей — шкуру.

Плодовитий, як кролик, ненажерливий, як полівка, нищить усе, як щур. На верховинський люд, знесилений помістям, хозари напали, як зграя мух на здохлу звірину.

Міклош Барта

На землі хозарів 1917.

gettyimages-505636672_master

 

Поділитися