ЗАКАРПАТТЯ – ЗЕМЛЯ ХОЗАРІВ. Частина друга

Переселення

Як я вже казав, масово переселятися до нас хозари почали 1868 року. Поземельне впорядкування і парцеляція були завершені. Люди були вже пригноблені помістям, так що ці мухи напали вже на зранений організм.

Росія тоді немилосердно виганяла своїх хозарів. http://una-unso.com/korysno-znaty/russko-evrejskaya-narodnost.html І польська влада зрозуміла вже, що хозарів не можна вважати за якусь релігійну секту, а лише як протигосподарський елемент. Влада почала контролювати корчму, крамницю, кредит. Заводила кооперативні господарства. Охороняла хліборобів від паразитів. Скрізь, де тільки могла, бойкотувала хозарів.

У громадських підприємствах не залучала їх до участі. Ступала їм на пальці. Уживала різних заходів, аби збільшувати здатність селян до опору.

Отже, Росія їх переслідувала, а Польща підставляла їм ногу. У першій не могли залишатися, у другій від них були відібрані засоби для існування.

Не залишалося нічого іншого, як шукати нову домівку. Ті, що вийшли з російського сита, як сміття, подалися до Польщі. Тут знов були перебрані. Що було кращого, залишилося там. Покидьки вибиралися в дорогу. Придатними для них здалася Румунія та Угорщина. Однак Румунія закрила їм дорогу до себе. Особливо після того, коли визволилися з-під влади Туреччини. Отже, залишалася Угорщина. Якщо приїдуть до нас, то  збільшиться наше зменшене населення. Лихварство тоді нічим не було обмежене. Наш лібералізм страхався думки, що міг би якнайменшим протилихварським законом гальмувати вільну торгівлю.

Пов’язана з цим також та обставина, що шахрайство або фальшування могло каратися лише на підставі особистої скарги. Пов’язано з цим також безоглядне примусове стягнення, що найцінніша річ може бути вирвана з рук власника за смішну суму. З усякого погляду й зі всіх боків ґрунт був підготовлений для хозарів. Куди, як не до Угорщини, могли йти хозари? Адже тут було поле зорано, засіяно. Тут на них чекали вже жнива. У роботі їм не перешкоджав ні закон, ні людина. Вони використовували свободу й могли без перешкод зжати весь урожай.

Адже ми не мали навіть закону про громадянство. Жидівську емансипацію проголосив законодавчий орган з великим захопленням. Відомі слова графа Андраші: «Наша велика помилка, що маємо мало жидів» — розійшлися по всьому світу. Внаслідок того, що хозар належав до жидівської конфесії, ніхто на імміграцію хозарів не звертав увагу. А коли б якісь газети, наприклад, «Pesti Hirnok» або «Magyar Allam»[1] насмілилися висловити побоювання, дістали б по заслузі. Ліберальна думка нагадала б їм про гуманізм, рівноправність та інші визначні гасла цивілізації.

Отже, хозари прибували. Ніхто не питав їх: звідки і чому? Що принесли з собою, з чого хочуть жити, які мають наміри, яке мають заняття? Такі запитання були б безцільними, бо опитувані мали б відповідати: приходимо, бо хочемо тут лихварювати. А офіційні особи не могли б заперечити, що таке заняття заборонене.

І приходили. З ранцем за плечима, в руках — неточна вага, в бочках — отруйна горілка. Приходили з ненавистю до християн, яку в них породило російське переслідування. Приходили з тією торговельною прозірливістю, яка в них розвивалася протягом століть. Приходили, вважаючи, що дозволено кожного обманути, що не є підлістю шкодити іншим, що не є ганьбою іншого знищити.

Цю імміграцію хозарів не припинив і новий закон про громадянство. Угорський Corpus juris[2] був розмножений, одна закон не набув чинності.

Хай лише хозари не приходять!

Будьмо однак справедливі. Хозара до нас ніхто не кликав і не приваблював. Приходив самовільно. Ніхто не пробував обмежити цю імміграцію. І в цьому саме полягає гріх. Та й не міг би це зробити засобами, що були під рукою. У цьому полягає пом’якшувальна обставина провини. Влада не вимагала від комітатів охорони населення, а тільки постачання депутатів.

Комітат не мав належного органу, який би обмежував імміграцію. Сільські представництва, зокрема, в невеликих гірських селах, не здатні займатися таким важливим і делікатним питанням. Сільський староста несвідомий і безпорадний.

А нотар? Що скажемо про нотаря?

Скажу, що він перенавантажений податковими, військовими справами, статистиками, списками, звітами й дідько його знає ще чим. Сільський нотар є нотарем кожного, а тільки не села, працює для кожного, а тільки не для села. Це теж угорська «вмілість» організувати установу так, щоб вона не займалася своїми завданнями. Нотаріальна контора — це сліпа вуличка нашої адміністрації. Врешті-решт усе прийде туди й теж там займе постійне місце. Останнім часом дивляться на поселення чужих трохи суворіше. Про це свідчить те, що Міністерство внутрішніх справ видало в березні 1896 року циркуляр, що стосується імміграції польських жидів. Той циркуляр дійшов до верховинських комітатів у березні 1897 року, тобто через рік. Від тої пори документ відпочиває, бо ніхто не нагадував про його виконання.

У законі про громадянство є слова: «оселення, дозвіл на оселення, зобов’язання у зв’язку з оселенням, місцеве населення, чужинці, реєстрація чужинців, виселення, обов’язкова прописка, дозвіл на проживання…». Ці слова були для керівництва верховинських сіл китайською грамотою. Не знали ні мети, ні смислу закону. Тому навіть не пробували його виконати.

Хозари прибували. За плечима несе брудну торбу. Спочатку приходить один. Родина між тим залишається за горою, десь у стодолі, в корчмі або в лісі.

Зайде до першої корчми. Те, що було для римлян castrum[3], була для хозарів корчма. Безпечна домівка. Захисний замок. Місце для підстерігання. Стратегічний пункт.

Зайшлий хозар розвідує передусім пропорції, в якій перебувають уже осілі хозари до місцевих жителів. Це 2 до 24. Це означає, що на одного хозара має припадати найменше 14 осіб із населення, на яке напали. Це — основна умова життя. Якщо ця кількість уже досягнута, то новий гість мандрує до іншого села.

Підставою для такого рахунку є те, що з 14 людей він може вижити, бо із заробітку кожної окремої особи може набути 20%. Може не лише прогодуватися, але й збагатитися. Отже, якщо місцевий житель заробить за рік 100 золотих, то хозар отримає з того для себе 20 золотих. Місцевій людині залишиться 80 золотих. Це він зробить як найменше з 14 особами, таким чином кожному залишиться по 80 золотих. А хозар буде мати 280. Прибуток хозара більший на 200 золотих від прибутку кожної тутешньої людини.

Так вирішується герць. Якщо йдеться про боротьбу господарську, то тут найважливішим чинником є гроші. Хозар має 280 золотих, а місцевий житель лише 80 золотих. Отже, хозар пускає в бій набагато більше вояків, аніж тубілець, маючи ще й тактичні переваги.

Хозар розповідає, які тут службовець, суддя, нотар, які жандарми, скільки їх. Після цього дізнається, які тут взаємини між корчмарем і податковим інспектором. Чи інспектор доступна, згідлива людина, чи добре обізнаний зі своїми обов’язками?

Якщо всі інформації відповідають його потребам, то повертається за родиною. При переході кордону не йдуть разом, а на 4-5 кілометрів одне від одного. Рух на кордоні жвавий. Хозари подібні один до одного: брудні, обірвані, пейсаті й усі одягнені в довгі кафтани. Отже, прихід їх непомітний.

На розвіданій території всі помістяться. Один тут, другий там. Слугу або помічника потребує кожний торговець і власник корчми. Тут кожний хозар – торговець чи корчмар. Між ними може розподілитися навіть ціла родина.

Хто б то міг помітити? А коли б і помітив, то в цьому нема нічого протизаконного. В шинку наливає напої нова дівчина. «Я щойно прийняв її», — відповів би власник. Або: «Це сирота родича з Галичини».

Про молодика скаже, що прийшов свататися. А це слід  вибачити, бо тут проводяться ритуальні шлюби. Хлопець із Галичини приходить служити до родини, де є наречена. Батьки дівчини випробовують хлопця, чи є в нього торговельні здібності. Якщо вдало складе «іспит», оженять його. Молода пара залишиться у старих служити до того часу, поки молоді відкриють власну торгівлю. У нотаря шлюб не реєструють.

Заборонити таке переселення важко. Коли б прибували гуртом, то ще можна б, а вони приходять непомітно, поодинці. Від дощу краще боронимося, ніж від туману.

Проте велика вина лежить на адміністрації. До нездатності сільських представників прилучається байдужість вищих інстанцій.

Хто хоче поселитися, має спочатку зголоситися. Непослух карається. Кількість таких проступків велика. Однак, наприклад, у Мукачеві не була заведена жодна карна справа. Мукачівський староста, мабуть, не має поняття про пункти 8-15 загального закону. Це звинувачення може бути доведено й комітатськими повідомленнями.

Ціну офіційних заходів характеризує такий випадок.

У вересні 1899 року переселився в село Плоске до одного хозара Гершлер Маєр. Був без роботи. Не просив дозволу на оселення.  Не мав жодного майна.  Спосіб проживання не міг визначити. Тому в грудні 1899 року Гершлер був усно висланий офіційними установами.

Гершлер не зрушився з місця.

У січні 1900 року був сільським представництвом письмово повідомлений про виселення. Гершлер оскаржив таке рішення.

Жупан у липні 1900 року схвалив рішення сільського представництва. Рішення жупана було прочитано й пояснено Гершлерові, одночасно повідомлено йому, щоби покинув село. На той час він уже мав підпільну корчму, мав і боржників, які його захищали.

Гершлер залишився на місці.

Село видало донесення, що з Гершлером нічого вдіяти не може і ще в липні просило офіційно його виселити.

Наприкінці вересня, коли я завітав туди, Гершлер ще не був виселений. Представництво села Плоске в цьому випадку не отримало підтримки вищих інстанцій.

Хозар сильніший і хитріший, ніж сільська управа. Має скрізь зв’язки.

Торік виселили з Хуста одного хозара. Хозар залишився. Твердив, що в якомусь селі має прописане свідоцтво. Поліція заарештувала неслухняного й розпорядилася силоміць виселити його.

І що сталося? Сталося те, що через чотири години після арешту поліція отримала з міністерства телеграфне розпорядження негайно звільнити того хозара.

Ось! Хозар не мав жодних документів, а в Будапешті мав когось, хто його легітимує, хто ручається за нього, хто має вплив на владу, хто піде до замку і на його єдине слово, без будь-яких офіційних формальностей відразу здійснюються телеграфні заходи.

Хозари — обраний Богом народ. Їхні справи влаштовуються прискорено. Судові спори легко виграють. Там, де вони праві, вони захищені, де не праві, захищені ще більше. Їм дозволяється більше, ніж кому-небудь іншому. Наче наші центральні органи бояться хозарів…

Два наймити і два хозари

Хозар переселився до нас без будь-яких засобів. Що має робити, аби жив? Циган розв’язав цю проблему тим, що краде. Як його зловлять і питають у суді, чому посягає на чуже майно, відповідає: «Що маю робити, коли все — чуже майно?».

Хозар розв’язав цю проблему трохи інакше. Тут-там він теж краде, але це не властиве йому. Часто є переховувачем. Це теж різновид торгівлі. Постійно цим промислом теж не займається.

Загальним заняттям хозарів є посередництво. На цій ниві досягли неймовірних рекордів. Займаються цим ремеслом зі справжньою пристрастю. Взагалі важко собі уявити якийсь вид торгівлі, де б хозар не був посередником. Він сітка між рибою і рибалкою, камін між холодом і кімнатою.

Русин з русином не може провести якусь торговельну угоду без посередництва хозара. Курку, теля, кабана русин не може продати безпосередньо споживачеві. Хоче хтось поміняти корову на свиню, поле на луку, то тут у пригоді стає хозар. Він домовиться і все владнає. Якщо хтось омине його посередництво, перешкодить будь-якій справі.

Не слід забувати, що хозар панує над народом, повністю відсталим у всіх відношеннях. Той народ вважає хозарів божою карою. Вважає їх загальним горем, яке годі оминути. За кару Божу, яку цей богобоязний народ приймає з покірністю.

Пізніше побачимо, якими добрими друзями народу є священики.

Сліпа віра в те, що хозари — це бич, призначений долею, повністю зломила охоронну діяльність священиків.

Що більше зростала кількість хозарів, то більше священиків вагалися. Намагалися пробудити свідомість народу, однак бій програли, а разом з тим і віру в те, що можна вберегти народ.

За посередництво хозар отримує найбільший зиск, ніби бере податок з обороту. Коло Кольчина я бачив, як працювали два русини на залізничному насипу. Замінювали пошкоджені шпали. За кожним робітником стояв хозар. Наш віз саме проходив повз них, я ж заглибився у свої думки й докладно не оглянув їх. Лише пам’ятаю, що русини працювали босі на твердому гострому камінні. Саме задзвонили полудень, але поблизу не було жінок, не було нікого, хто б приніс робітникам обід. Значить, працювали голодні. Тут, у бідному краї, нічого особливого в цьому не було.

Другого дня я їхав до Жденієва і під час переходу через дорогу знову побачив двох робітників. Були обшарпані й босі. За ними теж стояли два хозари. Сьогодні я придивився до них прискіпливіше. Не дивився, а розпитував. Стражник дороги все роз’яснив мені.

Я довідався, що бачу одну з варіацій домовленості про роботу на Верховині. Інженер секції розпорядився замінити пошкоджені шпали. Кілька хозарів зголосилися за поденну заробітну плату 80 крейцарів. Кожний хозар однак має в селі боржників. Один боргує за муку, другий — за позичені гроші і т. д. Один з робітників позичив на покупку кабана 3 золоті й, до речі, досить давно, на початку травня. За угодою боржник має за кожний один золотий працювати цілий день. Це такий відсоток за позику. Отже, 3 золоті 3 дні на місяць. Від початку проминуло 4 місяці, отже, боржник на відсотки за 3 золоті вже відпрацював задармо хозареві 12 днів. І так буде працювати, доки не поверне позику й відсотки не відробить. Інакше тут така такса: 10 крейцарів на тиждень за один золотий. Отже, 520 відсотків.

Виходить, хозар отримує роботу, а русин її виконує. Якщо русин боргує, то працює за відсотки й нічого не одержить. Якщо не боргує нічого, отримає половину платні, тобто 40 крейцарів. Хозар не працює, а отримує теж 40 крейцарів щоденно.

Мимоволі виникає запитання: чому, власне, русин не отримує роботу безпосередньо з перших рук? Адже це здирство! Держава платить 80 крейцарів за певну роботу, а той, що її виконує, отримує лише половину. Хозар стає справжнім визискувачем. Русин проливає піт, а хозар набиває кишеню.

Якщо виконана робота коштує 80 крейцарів, чому русин не отримує всю платню без відрахування? А якщо робота має ціну 40 крейцарів, то чому держава платить 80 крейцарів?

Чому?

У цьому й полягає одна з головних причин біди людей. Чому хозар дізнається, а русин ніколи, що будуть мінятися шпали або треба буде возити дрова, що можна отримати дозвіл на відкриття крамниці тютюнових виробів, що кукурудза подешевіла, що те чи інше подорожчало? Чому хозар має зв’язок із цілим світом, хоч замкнувся від усякої цивілізації?

Чому?

Тому, що хозар є членом тисячорічного торговельного організму. Той організм ніхто не складав. Немає писаних законів. Немає чиновника-рахівника, ані фірми. Немає основного капіталу. Є розум і традиція. А головне – успіх.

Домівкою для хозара є весь світ: від Палестини до Мукачева, від Ясіня до Каїра. Весь організм обладнаний на перспективи торгівлі.

Звичайна людина нюхає, общипує, бачить, чує, відчуває. Після тисячолітнього блукання життєвий інстинкт у хозара розвинув ще й інше чуття — торговельне. Так, як життєвий інстинкт перелітних птахів розвинув у них інстинкт  географічний, щоб без компаса вдень і вночі вони могли орієнтуватися у всесвіті, над землею і над морем, так розвинулася в хозара здатність, що уможливлює йому працю іншого повернути на свою користь.

Важка робота належить іншому, а успіх — йому. Русинові належить втома, хозарові — зиск із неї. Праця русина полягає у віддаванні сили, праця хозара — у нагромадженні сили. При заміні шпал русин втрачає свої кров і силу, хозар спокійно дивиться на роботу і пожинає її плоди.

Повторюю, тут появляється шостий орган чуття. Інстинкт хозара бачить певні явища, які ми не здатні побачити. З його точки зору, світ — величезне колесо щастя.

Усе його життя — це постійна комбінація лотерейних чисел. Уся його істота заглиблена у спостереження колеса щастя. Своїм особливим чуттям він бачить мішанину чисел і загадковим гіпнотизуванням змушує числа вийти йому на добре.

Міклош Барта

На землі хозарів 1917.

9_evreyi-bizhentsi-v-tsentri-kamenia-kashirsskogo-1915-r-chetvertii-sprava-ravin-ginzburg

 

Поділитися