• Home »
  • Архів »
  • Зростання накладів Сіонських протоколів у відповідь на фальсифікації єврейських організацій

Зростання накладів Сіонських протоколів у відповідь на фальсифікації єврейських організацій

Зростання накладів Сіонських протоколів у відповідь

на фаль­сифікації єврейських організацій.

Платонов Олег

 

Фальсифіковані версії походження Сіонських протоколів, що висува­ються єврейськими організаціями, не викликали довіри майже ні в кого. Більша частина читачів цього документа скептично ставилася до творів іудейських авторів. Зміст Сіонських протоколів, підтверджуваний подіями світової історії, не вкладався в убогі пояснення замовлених єврейських брошурок. Більше того, переважна більшість людей сприймали ці пояснення як ще одну спробу іудейських кіл обдурити громадську думку.

Потуги    єврейських    організацій    фаль­сифікувати  походження  Сіонських  протоколів викликали в багатьох країнах проти­лежну реакцію. Інтерес до Сіонських протоколів зростав, кількість їхніх видань збільшу­валося, наклади перевищували мільйонні по­значки.

Загадка походження Сіонських протоколів продовжувала хвилювати багатьох людей. Неупереджені і непідкупні історики наполег­ливо шукають відповідь на запитання, хто конкретно був укладачем Сіонських прото­колів. У першій половині 20-х років, мабуть, найпопулярнішою відповіддю на це питання стала версія Леслі Фрай.

Життя Леслі Фрай оповитне орелом таємничості. Ніхто не знає її справжнього походження. По тому, що вона добре знала російську мову, можна припустити, що мешкала в Росії. Є відомості, що вона «брала діяльну участь у літературній кампанії проти більшовиків у Європі й Америці, після рево­люції приховала своє справжнє ім`я під псевдонімом» [1]. До 1921 року Фрай мешкала у Франції, а потім переїхала до США, де співпрацювала з Г. Фордом. У США Фрай вийшла заміж за російського емігранта Шишмарева. У 1925-1926 роках вона у зв`язку з процесом Форда з приводу Сіонських протоколів приїжджала до Росії, щоб таємно поба­читися з Нілусом і привезти докази справжності цього документа. З Нілусом їй не до­велося зустрітися, а розмовляла вона тільки з його дружиною і ніяких нових відомостей не отримала [2].

У 1921 році Фрай опублікувала в журналі «Ла В`єй Франс» статтю про походження Сіонських протоколів, стверджуючи, що їх ав­тором був Ахад Гаам (Гінцберг) і оригінал був написаний давньоєврейською. Точка зору Фрай на тривалий час була прийнята багать­ма пропагандистами і розповсюджувачами Сіонських протоколів.

Після багатьох літ роботи Фрай випускає узагальнюючу працю щодо проблем Сіонсь­ких протоколів, що стає свого роду довідни­ком для усіх, хто цікавиться цим документом [3]. У книзі вперше було опубліковано свід­чення першого публікатора Сіонських прото­колів Ф. П. Степанова і подано портрет Нілуса.

У 1922 році вся Німеччина була схвильова­на сенсаційним обвинуваченням відомого німецького монархіста графа Ревентлова на адресу єврейського письменника О. І. Гінцберга, що виступав під псевдонімом Ахад Га­ам. Ревентлов оголосив Гінцберга учасником таємних нарад єврейських змовників і назвав співавтором Сіонських протоколів. За повідомленням німецьких газет, Гінцберг по­грожував притягнути графа до суду за на­клеп. Готувався грандіозний процес. Як писа­ла газета «Єврейська трибуна» (1922, № 112), «кращі представники німецького єврейства опиняться на цьому процесі поруч з Ахадом Гаамом». Однак в останній момент єврейсь­кий письменник забрав свій позов. Виявило­ся, що у своїх звинуваченнях Ревентлов спи­рався на матеріали статті французької дос­лідниці Л. Фрай «Автор протоколів Ахад Гаам і сіонізм» [4].

Що ж змусило Гінцберга відмовитися від свого позову? Велика стаття Л. Фрай, яка на­водиться мною нижче, дає відповідь на це за­питання і заслуговує на уважне вивчення.

З того часу, як з`явилася знаменита книга, відома під назвою «Протоколи Сіонських муд­реців», що швидко поширюється всіма країна­ми, було зроблено не тільки натяки, а й кате­горично стверджувалося, ніби творцем сата­нинського плану, описаного в цій книзі, був Теодор Герцль. Його ж, того хто протягом декількох років очолював сіоністський рух, називали і засновником усього «сіонізму».

Поява «Протоколів» викликала великий га­лас серед ватажків єврейства, які називали їх неправдивим, підробленим документом. Особливо голосно волали Люсьєн Вольф і рабин Стефен Уайз. Уже тоді для декого видава­лося дивним, чому серед загального лементу жодного голосу не піднялося на захист Герцля проти зведеного на нього звинувачення в складанні «Протоколів». І особливо дивно, що мовчали такі найближчі друзі Герцля, як Макс Нордау і професор Ріхард Готхейль.

Далі читач побачить, що, хоча «Протоколи» і дійсно єврейського походження, але вони ніяк не можуть бути приписані авторству Герцля.

 

I

Кожен, хто уважно вивчив зміст «Про­токолів», не може не погодитися, що він має перед своїми очима певну програму дій, ретельно, докладно і система­тично вироблену. Крім того, вивчення «Про­токолів»  приводить нас до наступних вис­новків.

1. Книга «Протоколів» є перекладом з дав­ньоєврейської мови. Така думка підтверджується експертами, що досліджували книгу. Ще вагомішим доказом є свідчення людей, які мешкали в Одесі у 1890 році і бачили цей документ, написаний давньоєврейською мо­вою, у руках євреїв жителів Одеси і навіть тримали його у своїх руках.

2.  «Протоколи» мали бути твором людини, фанатично   захопленої   ідеєю   єврейського націоналізму, або, точніше кажучи, іудаїзму в його націоналістичному розумінні.

3.  Автор виявляє виняткову обдарованість і неабиякий розум, його працю можна назвати диявольськи геніальною.

4.   Ненависть проти «гоїмів», тобто проти всіх неєвреїв, у тій формі, що проявляється в «Протоколах», вказує на те, що їх автор був послідовником націоналістичної школи, яка в ідеї іудаїзму ще з часів Мойсея проповідувала ненависть і презирство до неєвреїв та розви­вала теорію про вибраність єврейського народу і його наперед визначене володарювання над усім світом.

Якщо ці чотири характерні риси застосову­вати до особистості Герцля, то відразу відчу­вається фальш припущення про те, нібито він міг бути автором «Протоколів».

1. Герцль не знав давньоєврейської мови, а отже, він не міг написати «Протоколи» в оригіналі. Той факт, що документ, який по­трапив до рук Нілуса, був написаний фран­цузькою і на цій же мові він був прочита­ний декількома членами Конгресу 1897 ро­ку, дуже просто пояснюється тим, що ок­ремі сіоністські ватажки, у числі яких були Герцль і Макс Нордау, не знали давньоєв­рейської мови.

2.  Герцль ніколи не був послідовником того єврейського націоналізму, що століттями про­повідувався рабинами і мудрецями Ізраїлю, якими, наприклад, були Шаммай, Акіба, С. Бен-Иохай, Абарбанель, Маймонід, Мендельсон, Мозес Гесс.

3. Незважаючи на свою блискучу розуму об­дарованість, Герцль усе-таки ніколи не сягав геніальності.

4.   Більшу  частину  свого  життя   він  був євреєм західним, «асимільованим», і ніколи не сповідував нещадної ненависті до неєвреїв.

5.   Главою сіоністського руху  Герцля було проголошено не раніше як на Конгресі 1897 року, а тим часом за всіма ознаками автор «Протоколів»   почувався   визнаним  вождем уже в той час, коли писав свою працю.

Як би старанно ця людина не проповідувала і не застосовувала на практиці у своєму житті начало безособовості, з якою б скромністю (або обережністю) не крився ще й нині за тінню Герцля, його необхідно вивести на сце­ну і показати при повному світлі.

У приватному житті ця людина називається Ашер Гінцберг, а серед свого обраного народу він відомий як Ахад Гаам. Це давньоєврейське слово означає «єдиний серед народу» (див. La Vieille France, № 205).

Було б однак великою помилкою зробити з усього сказаного висновок, нібито Ашер Гінцберг є одноособовий творець думок, вис­ловлених у «Протоколах сіонських муд­реців». Цієї заслуги за ним не значиться. От як з цього приводу каже один із його послідо­вників:

«Ахад Гаам – спадкоємець усіх часів, усіх попередніх століть. Він уважно вивчив довгий ланцюг єврейської філософії; сприйняв чис­ленні вчення іудаїзму, вироблені його попе­редниками, і з різних вирішень цієї теми, ними даних, вибрав усе, що видавалося йому потрібним зберегти, і склав із цього вибору основу власного вчення. Із цих різних джерел почерпнувши свою, якщо можна так вислови­тися, базу, він її синтезував і виразив у формі своїх «Протоколів».

У подальшому викладі ми повинні ознайо­митися із самою особистістю цього Ахад Гаама, потім вивчити еволюцію вчення (або розу­мового руху), відомого у євреїв під назвою ахадгаамізму, і, нарешті, зробити загальний висновок з досягнутих результатів нашого дослідження.

 

II

Він народився в Сквирі Київської гу­бернії 5 серпня 1856 року. Його бать­ки належали до єврейської секти ха­сидів і виховували його згідно з правилами і обрядами цієї секти.

З Єврейської енциклопедії й інших джерел ми дізнаємося, що Гінцберг вивчив Талмуд у місцевому хедері (єврейській школі). У вісім років потай від батьків разом із кількома од­нолітками він навчився читати російською та німецькою. У 1868 році родина Гінцбергів пе­реїхала в Гопісгіці, де його батько отримав місце таксувальника. Усе сімейство прожило в цьому селі до 1886 року. Ашер Гінцберг про­довжував навчатися, причому, крім Талмуду, він вивчив і найважливіші галузі загальних знань, а також літературу. Він став настільки сильний і компетентний у спеціальних знан­нях рабинської «вченості», що околишні рабини приїжджали до нього радитися.

У сімнадцять років він одружився з онуч­кою Менахема Менделя, відомого рабина з Любавичів.

У 1878 році він побував в Одесі, побачене там справило на нього дуже велике враження. Він вирішив присвятити кілька років подоро­жам і вивченню різних наук. Він зайнявся ла­тинською мовою, математикою, історією і гео­графією. За час від 1882 до 1884 року він відвідав Відень, Берлін, Брєславль; вивчив французьких, німецьких, англійських, росій­ських філософів і спеціально, з особливою ре­тельністю великих мислителів-євреїв.

У Відні він познайомився з Карлом Неттером, засновником Всесвітньої ізраїльської спілки (Aliance Israelite Universelle). Тут він зацікавився планами Спілки єврейської колонізації.

У цей же час він офіційно вступив до числа членів кагалу, до складу якого тоді входили такі організації: Всесвітня ізраїльська спілка, Англо-Єврейська асоціація, «Бнай-Бріт» аме­риканський і німецький, і «Ховевей-Сіон». Остання організація була ще в той час дуже слабкою.

Ніщо не давало приводу припускати, що мо­лодий «посвячений», який наблизився до ви­щого центру єврейської влади, стане згодом главою і вершителем доль цього страшного кагалу, за вказівками якого по усьому світу будуть поширюватися страшні нещастя і який підкорить своїй волі всі сили, усі знаряддя дії, що є в розпорядженні єврейської змови.

У 1884 році Гінцберг повернувся до Росії і знову приїхав до Одеси. Це місто було тоді центром спілки «Ховевей-Сіон», що означає «Друзі Сіону». Очолював організацію її голо­ва Лео Пінскер. Дуже зацікавлений нею, Гінцберг вступив до спілки і незабаром став правою рукою Пінскера та одним із діяльних вождів руху.

У 1886 році він остаточно оселився в Одесі і з того часу присвятив усю свою енергію вирішенню єврейського питання. Він писав давньоєврейською. Лист, надісланий ним відомому єврейському вченому Фіну з нагоди сімдесятої річниці його народження, звернув на нього загальну увагу.

Хоча Гінцберг і був другом Лео Пінскера, глави «Ховевей-Сіону», але не схвалював ме­тодів і способів, якими користувалося суспільство, дбаючи про поліпшення станови­ща євреїв. Його роздратування зростало, і «незабаром Гінцберг став відомий як апостол Божого гніву» – так каже про нього Цольд. Тактика, що застосовувалася «Ховевей-Сіоном», бачилася йому недостатньо рішучою і дієвою й ображала його націоналістичні по­риви. Тому тільки-но він здобув собі деяку кількість послідовників серед інтелігентних, але бідних євреїв, став навіювати їм свої агре­сивні, бунтівницькі почуття.

У 1889 році до Одеси приїхав засновник єврейської газети «Хамеліц» Олександр Цедербаум. Він познайомився з Гінцбергом, оцінив його і зрозумів, що він може бути видатним письменником, який пише дав­ньоєврейською мовою, тому запропонував йо­му бути співробітником в його виданні. Спо­чатку Гінцберг відмовився, але потім узяв свою відмову назад, після того як його при­хильники протягом цілої ночі (узимку 1889 року) умовляли погодитися на пропозицію виступити на арені публіцистики. Вони дово­дили йому, що вся його праця залишатиметь­ся марною, поки він не поширить повсюдно своє невдоволення, закликаючи до активної боротьби, тому що за своєю сутністю його думки мали стати широко популярними і зро­зумілими масам, для того щоб стати реальни­ми рушіями цих мас. Погодившись з довода­ми своїх друзів, Ашер Гінцберг наступного дня передав Цедербауму свою статтю під назвою «Ло Зо Хадерех» («Це неправильний шлях»); негайно надрукована в «Хамеліц», вона зробила серед євреїв сенсацію. Стаття була підписана ім`ям Ахад Гаам.

 

Гінцберг у своїй статті доводив нездалість методів, застосовуваних «Хозевей-Сіоном» та іншими органі­заціями для вирішення єврейської проблеми. На його думку, основний їх недолік полягав у відсутності комуністичного духу й у перевазі, що надавалася ідеї індивідуалізму. Як засіб протидії стражданням пригноблених євреїв ці організації висунули заснування єврейських колоній у Палестині, але Гінцберг стверджу­вав, що цей засіб не може сприяти відроджен­ню і зміцненню єврейського націоналізму, без якого ідея іудаїзму не може існувати.

Незабаром після того Ашер Гінцберг засну­вав таємне товариство «Бне Мойше» («Сини Мойсея»). Значну частину його теорії було виражено в статутах цього товариства.

У 1890 році Ашер Гінцберг став директором газети «Кеверет», що її друкували давньоєврейською. Сіоністи надають великого значення поїздкам Гінцберга до Палестини і вважають, що в хронології сіонізму вони виз­начають окремі етапи усього руху: 1891-1893 –1900-1912 роки. Після кожної такої по­дорожі виходили критичні статті Гінцберга, присвячені враженням, винесеним із таких поїздок. Загальне зібрання його праць було видано в 1895 році під назвою «На роздоріжжі».

У 1896 році Гінцберг став одним із дирек­торів Єврейського товариства видання «Ахіазафа» у Варшаві. Упродовж того ж року він одержав велику субсидію від К. Висоцького з Москви і заснував щомісячний журнал «Ха Шілоа», що проіснував до самого початку війни.

У відповідь на заклик Герцля Гінцберг і йо­го послідовники 1897 року взяли участь в першому Сіоністському конгресі, що відбувся у Базелі. Коли на конгресі з`ясувалися наміри і плани ватажків західноєвропейського сіо­нізму, Гінцберг не погодився з їхньою ідео­логією і тактикою і з того часу став їх против­ником. Тогочасний офіційний сіонізм він про­звав «політичним сіонізмом», або «герцліз-мом», свій же сіонізм він назвав «духовним», «практичним», або «культурним», і поставив його на позицію, явно і цілковито опозиційну до герцлізму. Цей сіонізм відомий під назвою ахадгаамізм.

Обидва ці супротивні табори представляли два різних розуміння тієї тактики, якої треба було дотримуватися, щоб домогтися во­лодіння Палестиною і утвердження волода­рювання над світом, що, як відомо, було завжди заповітною єврейською мрією. Різни­ця розуміння своїх найближчих задач викли­кала в обох партіях люту ворожість однієї до другої.

«Політичний сіонізм» Герцля був виконав­чим органом незалежного ордену «Бнай-Бріт» і групував навколо себе всіх євреїв Західної Європи й Америки.

«Практичний сіонізм» Ахад Гаама зібрав під своє знамено євреїв Східної Європи та орден «Ховевей-Сіон». Партія Герцля прагнула от­римати Палестину або в крайньому разі яку-небудь іншу територію, що належала б винят­ково євреям як захисток по виїзді з тих країн, де, на їхню думку, їх гнобили.

Герцль робив спроби придбати Палестину або через купівлю її в турецького султана, або за допомогою впливу однієї з найбільших європейських держав, яка використала б свій авторитет, щоб схилити султана до того, щоб він віддав Палестину євреям.

Порівняно неважко простежити всю діяль­ність злощасного Герцля крізь довгий ряд його дипломатичних авантюр, коли він вів переговори то з турецьким султаном або німецьким імператором Вільгельмом II, то з урядом Великобританії, то з хедівом єгипетським, постійно прагнучи здійснити свою мрію про володіння Палестиною – тією обітованою країною, що ще в 1860 році Мойсей Гесс мріяв отримати в єврейське во­лодіння, користуючись підтримкою Фран­ції.

Не менше, ніж Герцль, бажав Палестини і Гінцберг, але його не могла задовольнити ніяка інша територія, тому що тільки в Пале­стині він вважав за можливе утвердити єврейський центр. Але більше, ніж придбання для євреїв самостійної території, він бажав, щоб серед євреїв, які живуть «у вигнанні», з`явилися в їхньому національному дусі озна­ки відродження іудаїзму. Він згоден відтер мінувати на деякий час повернення євреїв до Палестини, тільки б народ виховався в потрібному дусі, щоб він відчув душею і сер­цем бажання створити свою власну, са­мостійну державу, а такий душевний стан народу буде можливий тільки тоді, коли кожен єврей проникливе усвідомить свою прина­лежність до окремої нації.

 

У 1884 році незалежним орденом «Бнай-Бріт» було зроблено першу спробу об`єднання західних і східних євреїв. Це відбулося в Катовіце, де пройшли спільні наради. Угода між обома групами не відбулася: східні євреї «Ховевей-Сіону», що їх очолював Лео Пінскер, Лілієнблюм та інші, увесь час трималися відокремлено. Те ж по­вторилося і на Базельському конгресі 1897 року. Під керівництвом Гінцберга східні євреї завжди становили окремий табір, що опозиційно ставився як до теорій, так і до образу Герцля, і зовсім незалежно від нього здійсню­вали свої власні плани єврейської колонізації в Палестині.

Між вождями обох партій розпочалася за­пекла полеміка. Гінцберг виявляв особливу непримиренність і жагучу ворожість до свого партійного супротивника. Він не пропускав жодної нагоди, щоб не покритикувати не тільки дії, а й публіцистичні статті й літера­турні твори Герцля. Його ворожість прояви­лася особливо різко в 1902 році, після появи роману Герцля Altneuland.

Гінцберг ніяк не міг вибачити Герцлю того, що останній не погодився з його поглядами і не затвердив запропонований їм план дій, ви­кладений у «Протоколах сіонських муд­реців». Тому він скористався появою роману Altneuland і жорстоко осміяв його у своєму журналі «Ха Шілоа» у січневому номері 1903 року.

Гінцбергові заперечував Макс Нордау. Час­тину статті Нордау ми вважаємо потрібним тут помістити, саме ту частину, у якій автор робить натяк на «Протоколи», тобто на той документ, навколо якого нині піднято стільки гарячих суперечок.

Назвавши Гінцберга «рабом нетерпимості» [1], Нордау продовжує так: «Ахад Гаам дорі­кає Герцлю в бажанні наслідувати Європу. Він не може припустити й думки, щоб ми переймали у Європи її академії, опери, білі рука­вички. Єдине, що він хотів би перенести з Європи в Altneuland, це принципи інквізицій, прийоми і способи дій антисемітів, обмежувальні закони Румунії в тій формі, у якій вони нині приймаються проти євреїв. Такі почуття й думки, висловлені ним, могли б викликати жах і обурення проти людини, нездатної піднятися вище від рівня гетто, якщо б не піднімалося в душі глибоке почуття жалості до нього.

Судячи з цих слів, варто зробити висновок, що євреї не вважають себе (і цілком правиль­но) європейцями, навіть коли живуть серед них протягом довгого ряду поколінь (Прим, пер.).

Ідея свободи вища за його розуміння. Він уявляє свободу у вигляді гетто, але тільки зі зміною ролей; так, наприклад, на йо­го думку, гоніння і гноблення мають існувати як і раніше, але з тією різницею, що вже не євреї будуть їхніми жертвами, а християни.

Велику помилку роблять ті євреї, які довіря­ють Ахаду Гааму! Він веде їх до прірви. Ахад Гаам є одним із найлютіших ворогів сіонізму.

Ми вважаємо своїм правом і своїм обов`яз­ком голосно протестувати проти назви сіоніста, яким наділяє себе Ахад Гаам. Він не сіоніст! Він являє собою повну проти­лежність сіонізмові і ставить нам пастку, ко­ли згадує про сіонізм, який у концепції на­шого розуміння називає політичним і про­тиставляє своєму власному, таємному сіо­нізму».

Так казав Макс Нордау в 1903 році, і такими були різні точки зору, з одного боку, західних євреїв, що групувалися навколо спілки «Бнай-Бріт», а з другого євреїв східних, ко­трих вів за собою Гінцберг.

Починаючи з 1897 року інтриги і взагалі вся діяльність Ахада Гаама набувають дуже ак­тивного і рішучого характеру.

Проживши якийсь час у Варшаві, він пе­реїхав до Англії, де й оселився під виглядом нібито представника торговельного дому Висоцького, єврея, великого московського чай­ного торговця.

У 1911 році Гінцберг вдруге брав участь у сіоністському конгресі, причому цього разу він залишився цілком задоволеним результа­тами його засідань. Нічого дивного в тому не­має, тому що теорія сіонізму взяла гору над всіма іншими думками: вона проникла в усю сіоністську організацію «Бнай-Бріт» і при­несла своєму авторові повну перемогу; опір його супротивників було паралізовано пере­важною більшістю голосів його прихиль­ників.

Смерть Герцля ще в 1904 році відкрила Гінцбергу широке поприще впливу на розуми своїх одноплемінників. Була ця смерть ви­падковою чи головним супротивним Гінцберга було пожертвувано в ім`я торжества ідей «таємного сіонізму»? На це запитання впев­неної відповіді дати не можна: поки що смерть Герцля залишається загадкою. У 1911 році Вольфсон зробив останнє зусилля, щоб врятувати ідеї політичного сіонізму, але був переможений: у 1913 році східний практич­ний сіонізм і з ним його творець Ашер Гінцберг тріумфували перемогу по всьому фронтові.

Із цього моменту справа Гінцберга стала швидко посуватися вперед, з винятковою енергією і рішучістю взялися за здійснення його програми в тому вигляді, як він її виклав двадцять років тому у «Протоколах сіонських мудреців».

 

III

Як було зазначено в попередній главі, план, розроблений у «Протоколах», зовсім не є витвором особистої думки Гінцберга. Сам заголовок, який він дав своїй праці, «Протоколи мудреців Сіону» вка­зує на правильність цього твердження, тому що євреї дають найменування мудреців ви­нятково померлим визначним рабинам, мис­лителям і філософам своєї раси. Тому нам бу­де надзвичайно цікаво простежити весь спи­сок цих «єврейських мудреців», щоб вибрати з них тих, теоріями і вченнями яких скорис­тався Гінцберг для складання своїх «Прото­колів».

Від Мойсея, Шаммая, Акіби і Бен-Іохая він запозичав ненависть до усіх людей, що не на­лежать до єврейського народу. Він не тільки сповнився цієї ненависті і розвинув її в собі, але зумів її вселити і своїм послідовникам. Як Гінцберг ставиться до цього питання, зро­зуміло викладено в одному місці його «Про­токолів», де він каже про «гойську худобу» так єврейський «пророк» називає всіх «невірних», усіх неєвреїв. Що ж до його послідовників, то досить буде згадати про одного з його наближених учнів і ревного шанувальника Леона Сімона, який в одній зі своїх статей, присвячених своєму вчителеві («Менора», 1917), робить порівняння між Християнським Ідеалом й ідеалом єврейсь­ким. Зрозуміло, що всі його «порівняння» спрямовані до більшого паплюження Хрис­тиянства. Між іншим, він сказав таку фра­зою: «Іудаїзм ніколи не міг би вдовольнити­ся тими ідеалами, якими улещують домаш­ню, приручену худобу».

Основним джерелом натхнення Гінцберга є Мойсей: йому він поклоняється, як вищому своєму ідеалові. Недаремно він і сам, цей Гінцберг, визнаний «пророком», і не тільки своїми найближчими прихильниками й учня­ми, а й широкими масами єврейського народу.

Враховуючи, це буде цікаво ознайомитися з тим уявленням, яке склав собі Гінцберг про поняття «пророк». Коли читаєш його статтю «Мойсей», то створюється враження, начебто читаєш сповідь самого автора. Ця стаття, на­писана в 1904 році, була отруєною стрілою, спрямованою на адресу Герцля, якого євреї часто називали «пророком». Деякі цитати з цієї праці допоможуть нам усвідомити собі характер Гінцберга. Наводимо їх.

«Коли я замислююся про Мойсея і подумки спостерігаю його духовний образ, я запитую себе: чи був він військовим героєм? Ні! Тому що в ньому не виявляється застосовування фізичної сили. Ми ніколи не бачимо, щоб він очолював армію, здійснював подвиги хороб­рості в бою проти ворога. Лише раз ми бачимо його на бойовищі, у бою с Амалехом, але й тут він просто стоїть на місці, спостерігаючи за ходом бою, духовною міццю допомагаючи воїнству Ізраїлю, але не беручи ніякої актив­ної участі в бою.

Чи був Мойсей державною людиною? Ні! Цілком достатня підстава вимагати, щоб усе дійсно так і було. Він не бере до уваги ніяких вибачень, ніяких доводів. Чи був він законо­давцем? Ні!

Чим же був зрештою Мойсей? Він був про­роком».

«Пророк це людина, яка свої думки, об­рази і уявлення розвиває в собі до крайніх меж. У розумі і серці він зосереджує в усій повноті весь свій ідеал, що уявляється йому метою його життя; ним заздалегідь на­мічається, що до служіння цьому ідеалові має бути приведено увесь світ, без якихось винятків. Він носить у душі повний образ свого ідеального світу, і цей внутрішній, ду­ховний образ є для нього зразком, за яким він будує весь свій план перетворювальної діяльності; він спрямовує усю працю, яку він хоче виконати у зовнішньому прояві реаль­ного життя.

Він має абсолютне переконання, що все по­винно бути так, як він це розуміє і хоче; це пе­реконання не дає йому жодних компромісів, і його пристрасний, осудний голос лунає навіть тоді, коли увесь світ повстає проти нього».

 

Цю статтю було написано в той час, коли полеміка між Герцлем і Гінцбергом розгорілася до крайньої межі і коли прихильники Герцля були набага­то численніші, ніж прихильники Гінцберга.

Це крик фанатика, який кидає виклик усьому світові і готовий вчинити будь-який злочин, пожертвувати незліченною кількіс­тю людських життів, тільки б виконати свою волю.

В одному творі Леона Сімона є місце, де він начебто хоче доповнити думку свого вчителя; він говорить так: «Пророк хоче побачити здійснення своєї мрії, які б наслідки не відбу­лися від цього».

Крім Мойсея, Гінцберг дуже багато займав­ся докладним і проникливим вивченням праць Маймоніда, автора «Порадника для тих, хто вагається», цього «другого Мойсея», якщо можна його так назвати, взявши до ува­ги ступінь пошани, який він має у євреїв. Думки цього «мудреця» зібрано в статті Гінцберга, яка має назву «Верховенство Розу­му».

Що стосується деяких фраз і висловів, часто повторюваних у творах Гінцберга, як «єврейська душа», «єврейський націона­лізм», «ізраїльська нація» та ін., то ці вислови подібні до тих, які вживав Манассей-Бен-Ізраель (1606-1657), єврей, який покорив Англію.

Розбираючись у різних ланках ланцюга творчих шукань, створеного єврейськими мислителями, Гінцберг надовго зупинився пе­ред Спінозою (1632-1677). З усією власти­вою йому енергією він постарався витягнути з цієї копальні філософії всі думки, які могли бути використані в бажаному сенсі його фана­тизмом.

Спіноза висловив думку, виведену з його спостережень над життям, що право і сила здаються йому факторами, що взаємодіють, а отже, що царина індивідуального права збігається із цариною відповідної сили. Гінцберг схопився за цю побудову і зробив із неї догмат. «Сила створює право», – гово­рить він у першому своєму «Протоколі».

Так само він узяв у Спінози свою теорію про «природне право сили», що не визнає різниці між добром і злом.

З того ж джерела почерпнув він свою кон­цепцію про майбутню єврейську державу, у якій основним законом буде сліпий послух навіть тоді, коли буде наказано позбавляти життя собі подібних або віднімати в них май­но. Думка про верховні права держави, що контролює не тільки цивільну діяльність на­роду, а й усе його духовне і релігійне життя, інакше кажучи, думка про цивільний і релігійний деспотизм, намічений «Протоко­лами» як лінія поведінки майбутнього єврейського уряду, взята Гінцбергом з тео­логічно-політичного трактату Спінози.

 

Можна   стверджувати   цілком   до­стовірно, що Гінцбергом запозиче­но в Спінози все те, що було йому потрібно для обґрунтування свого вчення. Те ж походження має і його пантеїзм, про, який він постійно згадує.

Широко використавши Спінозу, Гінцберг звернувся до вивчення своїх попередників впливових євреїв XVIII століття. Чільне місце серед них займають Веслі (1725-1805) і Мойсей Мендельсон 1728-1786), «Третій Мойсей»: вони разом із банкірами Ітцігом, Фрідландером і Мейєром були натхненниками й організаторами ілюмінізму. Тут буде доречно провести паралель між Веслі й Ашером Гінцбергом. І того й іншого сучасні євреї назвали пророками. І той і інший зрозуміли психологію «людсь­ких груп різних партій і народів» (див. про­токол № 2) і зуміли використати слабкості і недоліки «невірних», що їх вони пристосо­вували для своїх цілей як знаряддя або як ширми.

Подібно до того як Веслі і Мендельсон ви­користовували Адама Вейсгаупта, Реймаруса, Лессінга, Ніколаї, Карла Дом, Мірабо та інших, так само в наші дні Гінцберг має у своїх руках, у своїй владі Ллойда Джорджа, Клемансо, Вільсона, Леона Буржуа, Ратенау і ще багатьох інших.

Веслі й Гінцберг сходяться ще в однакових поглядах на загальний план дій. Найвірнішим шляхом для виконання своєї справи вони вва­жають той, що веде до повного здійснення ви­щого контролю і спостереження за франкма­сонством і його розгалуженнями. Обидва во­ни цієї мети досягли.

Користуючись однаковими методами в різні епохи, ці два євреї живили революцію і керу­вали нею: Веслі підготував «Велику фран­цузьку революцію» і бачив, як вона розвива­лася і діяла. Гінцберг склав плани обох рево­люцій, що були в Росії, 1905 і 1917 років і також мав можливість насолодитися підго­товленою ним драмою.

Щоб мати точне уявлення про кількість ду­мок, запозичених Гінцбергом у Веслі, читач має читати паралельно «Протоколи» Гінцберга і твори обох авторів. Особливо потрібним був би такий метод при вивченні наказів і інструкцій Вейсгаупта, що їх розсилали його прихильникам і безпосередньо надавали Веслі на перегляд.

Гінцберг наслідував і Мендельсона в тому, що стосується єврейського руху «Хаскалах», але в подальшому розвитку розуміння єврейського питання між ним і Мендельсо­ном встановлюється величезна різниця. Роль Мендельсона в вирішенні національно­го питання полягала в тому, що він сприяв тому, щоб євреїв витягнути зі свого гетто на шлях широкого життя і щоб, здобувши осві­ту, потрібну для проникнення до інтелігент­них кіл німецького суспільства, єврей міг би домогтися урядових і професійних посад і досягти рівноправного суспільного стано­вища. З такою точкою зору Гінцберг не по­годжується, такий паліатив, на його думку, задовольнити його не може. Він поставив собі за мету застосувати результати руху XVIII століття як фактори відродження і зміцнення єврейського націоналізму, причо­му справі додав чисто творчого характеру, тому що заповітна мета полягала у відрод­женні єврейського народу на оновлених на­чалах.

Веслі й Ашера Гінцберга євреї поважають як передових вождів (maskilim) свого часу (див. Євр. енцикл. «Хаскалах»). Якщо із сіонізму Гінцберга виключити національну тенденцію, про яку в XVIII столітті євреї не посмітили б і згадати, то все вчення Гінцберга, по суті, є сколком з програми Веслі і Берлінської шко­ли «Хаскалах», заснованої Мендельсоном.

Серед інших «мудреців Сіону», думками яких користувався Гінцберг, будуючи свою теорію, варто назвати Авраама Гейгера, Эйнхорна, Бернеса, Зінца, Франкеля, Закса і Мойсея Гесса.

Від Авраама Гейгера (1810-1874) він узяв його теорію поступової еволюції, яку проти­ставив методам сіоністів «політичних» (див. тезу Л. Барона; професор Колумбійського університету Адлер, учень Гейгера, разом із тим є захопленим шанувальником Ахада Гаама).

Фантастична впевненість Гінцберга в тому, що євреї «обраний народ», цілком відпо­відає переконанням Ейнхорна, різко ним вис­ловленим (див. протокол № 5).

Ісаак Бернес (1792-1849) дав Гінцбергу те­орію, багато разів висловлювану останнім, про «Систематизацію іудаїзму відповідно до загальні культури». Гінцберг наслідував Бернеса, коли розповідав своїм послідовникам про основне значення іудаїзму у світовий історії. У «Біблійному Сході» Бернеса, так са­мо як і в «Протоколах» Гінцберга, голосно проголошувалася думка про те, що тільки єврейський народ може і повинен служити прототипом і зразком для усього людського роду.

Франкель (1801-1875) і Закс (1808-1864) передали Ахаду Гааму свою жагучу прихиль­ність до давньоєврейської мови.

Що ж до Мойсея Гесса (1812-1875), то, щоб судити про ступінь його впливу на Гінцберга й інших сіоністів, треба уважно прочи­тати його книгу «Рим і Єрусалим». Цей твір став першою основою створення єврейсько­го націоналістичного руху, був першою сміливою спробою його відкритого проголо­шення.

Для збагачення знань при створенні свого світогляду Ахад Гаам не нехтував і деякими неєврейськими мислителями, з яких на пер­ше місце треба поставити Дарвіна і Ніцше. Хоча в протоколі № 2 Гінцберг і говорить, що теорії Дарвіна і Ніцше було євреями навмис­но витлумачено в такому дусі, щоб внести се­ред християн розлад і смуту розумів, але сам він визнавав себе послідовником Дарвіна і висловлювався з цього приводу так: «Я можу навіть приєднатися до цієї наукової єресі, відомої як дарвінізм, без того, щоб це могло завдати шкоди моєму іудаїзмові» («Обрані уривки творів Ахада Гаама, зібрані Леоном Сімоном»).

У своїй праці, що має назву The Transvaluation of values («Переоцінка цінностей»), яка за думкою і стилем є точною копією «Протоколів», Ахад Гаам вчення Ніцше про «надлюдину» застосовує до єврейського на­роду, який він називає Аліоном liоп), або Наднацією.

 

Вивчивши і систематизувавши різні теорії, нами перераховані, Ашер Гінцберг приступив до складання своєї програми, що стала нам відома через його «Протоколи», і шукав практичних за­собів для приведення її у дію і здійснення у житті.

У попередній главі було сказано про крайнє невдоволення Гінцберга методами, що засто­совувалися Лео Пінскером і «Ховевей-Сіоном» для вирішення єврейської проблеми. Було сказано і про те, як він об`єднав навколо себе невелику групу євреїв, з якими заснував таємне суспільство «Бне Мойше», або «Сини Мойсея».

«Бне Мойше». Обмежені розміри нашого ко­роткого нарису не дають змоги приділити увагу подробицям створення й розвитку цьо­го таємного товариства, що спочатку склада­лося з декількох запеклих єврейських наці­оналістів, пов`язаних клятвою, що зобов`язувала їх сліпо виконувати накази Ашера Гінцберга, свого фанатичного вождя.

Назва «Бне Мойше», цілком ймовірно, з`явилася неспроста. Його вибір, з одного боку, можна пояснити тим поклонінням, що завжди віддавав Гінцберг пророку Мойссю. З другого можна також приписати її й іншо­му. Протягом століть євреї вірили, що існує десь у невідомому місці єврейська колонія, відгалуження єврейського племені, зовсім відділена від інших своїх одноплемінників і складається з прямих нащадків, по прямій лінії, Мойсея. Ці «сини Мойсея» нібито зна­ють таємницю, що відкривала способи й засо­би, за допомогою яких євреям призначено до­могтися скорення усього світу своєму пану­ванню.

Минали століття, і дуже часто багато євреїв потрапляли в пастки, стаючи жертвами обма­ну різних пройдисвітів їхньої власної раси, що приходили до них нібито з дорученнями від «синів Мойсея». І в існування таємничого племені перестали вірити, а назва «сини Мойсея» стала синонімом «утопістів». Звичайно, кожен врівноважений розум назвав би утопістами і тих сімох євреїв, які у 1889 році стали членами товариства «Бне Мойше».

Їхня основна квартира була в Одесі, у бу­динку Гінцберга, на Ямській вулиці. Прийма­лися до товариства тільки ті, хто успішно пройшов через цілу низку дуже важких ви­пробувань. Ці випробування мали на меті пе­ревірити кандидата, чи готовий він і чи зда­тен пожертвувати усім, що має, особистими інтересами, щоб самовіддано присвятити се­бе тій справі, до служіння якій він хотів при­лучитися.

Цій маленькій групі «обраних» Гінцберг повідомив свій план дій в ім`я відродження єврейського націоналізму, що є в його про­грамі відправним пунктом, від якого треба йти до здійснення єврейського ідеалу, тобто до досягнення світового панування євреїв.

Статути товариства були надруковані в 1890 році, але при цьому назву товариства бу­ло розсудливо випущено. Однак з 1905 року подробиці організації стали відомі ширшим колам через розширення набору нових членів. Серед перших членів товариства фігурують такі імена: Бен-Авігдор, Зальман Эпштейн, Левін Епштейн, Яків Ейзенштадт. Останньо­му було доручено одну з найважчих і делікат­них задач. Він був зобов`язаний набирати но­вих членів серед російських євреїв; він виби­рав кандидатів, яких вважав спроможними увійти до товариства й чесно виконувати його вимоги. Якості, що їх повинні були мати кан­дидати як умову прийняття їх до товариства, були такі: визначні розумові здібності, знання давньоєврейської мови і сприйняття дав­ньоєврейської культури, бездоганна репу­тація, енергія і мужність, що ні перед чим не зупиняються. Крім того, відданість справі єврейського націоналізму повинна була керу­вати всіма діями кандидата. У цьому полягала риса східного іудаїзму, яка визначала його різку опозицію іудаїзму західному, що допус­кав хоча б видимість зовнішньої асиміляції і навіть прихильність євреїв до тієї країни, у якій вони народилися.

Для членів товариства «Бне Мойше» Гінцберг і написав конспект своїх теорій, що став відомий під назвою «Протоколів». Це ж саме слово – «Протоколи» – вживав і Вейсгаупт, глава ілюмінізму.

Будучи тісно пов`язаним з Паризьким цент­ром «Всесвітньої єврейської спілки» Aliance Israelite Universelle (ми вище говорили про те, що він у молодості був під сильним впливом Карла Неттера, одного з засновників спілки), Гінцберг розраховував, що здобуде підтримку деяких його членів. Тому для цієї спілки було зроблено французький переклад «Протоколів» і надіслано до Парижа. Саме цей переклад і був прочитаний групі сіоністів на першому Базельському конгресі 1897 року. Доводилося читати французькою, тому що се­ред тих, які були визнані гідними ознайоми­тися з документом, більшість, у тому числі навіть Герцль і Нордау, не знали дав­ньоєврейської мови. Цей документ і потрапив до рук друзів Нілуса.

 

Чимало свідчень встановлюють до­стовірність цієї капітальної праці. Під час Базельського конгресу єврей Альфред Носсіг, затятий сіоніст, що працював у той час над лібрето для опери Падеревського «Maurus», поставленої в 1901 році, розповів про «Протоколи» своєму співробітникові. І Падеревський негайно ж повідомив цю історію багатьом полякам, які, зрозуміло, виз­нали її неправдоподібною. Альфред Носсіг мешкає зараз у Берліні; Падеревський і части­на його друзів 1897 року ще живі.

Потай, без шуму, але швидко товариство «Бне Мойше» стало розвиватися. Коли почи­наєш стежити за ходом його еволюції, мимо­волі пригадуються часи далекої старовини, коли задля своєї таємної пропаганди постійно подорожував рабин Акіба: він і засновував ор­ганізацію збурення євреїв проти Риму, що спалахнуло за царювання імператора Адріана.

У великій кількості міст Росії, Румунії, Га­личини і Польщі товариство «Бне Мойше» заснувало ложі, що називалися «Лішкот» (Lishkot). Їх розгалуження були поширені і далі, доходили до Парижа, Берліна, Варшави, Англії і Палестини.

У 1897, після Базельського конгресу, това­риство «Бне Мойше» було нібито розпущено і закрито, поступившись місцем іншій ор­ганізації, відомій під назвою «Бне Сіон» і от­римало від російського уряду легальне право існування (!). Цю нову організацію було засновано в Москві п. Усишкіним, учнем Ашера Гінцберга.

Організація «Бне Сіон» згрупувала у своєму центрі різні ложі «Ховевей-Сіону» і «Бне Мойше» і зробилася могутнім табором, що стояв завжди в опозиції щодо «політично­го» сіонізму «Бнай-Бріт» Європи й Америки.

«Бне Мойше» і «Бне Сіон» заснували в Па­лестині кілька колоній, з яких найпотужнішою була «Рехебот».

Через свої статті, що з`являлися в журналі «Хашілоах» {Hashiloah) і в інших виданнях давньоєврейською мовою, Ашер Гінцберг був постійно зі своїм народом. Пізніше завдяки капіталові, наданому К. Висоцьким, він засну­вав видавниче товариство Achiasseff. Було вжито всіх заходів, щоб у душі кожного єврея розбудити ясну свідомість приналежності йо­го не до народу тієї країни, в якій він жив, а до єврейської нації, що становить окремий на­род, єдиний, якому всі євреї зобов`язані слу­жити.

«Не може бути націоналізм без нації і не мо­же бути нації без національної самосвідо­мості», – так говорить Ашер Гінцберг у «Шляху Життя».

До цього основного положення, що стверд­жує, ніби реально існує єврейська нація, при­щепилося вчення про те, що єврейська нація – наднація, народ, обраний Богом, вознесений надзвичайно високо «над усіма іншими націями не політичною могутністю, а духов­ною силою своєю».

«Народ, що являє собою найдосконаліший тип людства, повинен завжди залишатися в меншості і не може розділити своє приречен­ня з яким-небудь іншим народом.

Ця нація буде володарювати над іншими.

І ця нація – Ізраїль, що серед інших народів є дійсно вищим типом людства.

Ізраїль поверне ідеї Добра те значення, яке вона мала раніше.

Добро застосовується до надлюдини або до наднації, що має силу, щоб по­ширити і доповнити своє життя і яка має волю стати паном Всесвіту, незважаючи на те, чого це може коштувати масам нижчих істот і нижчих народів, ні на нещастя, яких во­ни можуть унаслідок цього зазнати. Тому що одна тільки надлюдина й одна тільки над-нація – цвіт і мета людського роду; інші було створено лише для того, щоб служити цій ме­ті, щоб служити сходами, якими можна було б піднятися на заповітну вершину» (Ашер Гінцберг «Переоцінка цінностей»).

Такими є думки й теорії, якими з 1889 року підживлювалися уми східного іудейства і які пропагувалися східними сіоністськими ло­жами.

Вони містять вчення ахадгаамізму.

Блискуче розкривши злочинний, антилюдський характер іудаїзму і сіонізму, Л. Фрай, проте, не зуміла знайти переконливих до­казів авторства Сіонських протоколів Ахада Гаама.

Поява багатьох нових досліджень і ма­теріалів щодо питання про Сіонські протоко­ли не дає змоги говорити сьогодні про те, що вони були написані давньоєврейською мовою. Не підтверджуються іншими даними і відо­мості Фрай про те, що Сіонські протоколи бу­ли відомі в Одесі ще в 1890 році. Швидше за все, йдеться про якийсь інший подібний документ, наприклад про знамениту «Промову рабина».

Масонська ложа «Бней Моше» (Фрай нази­ває її «Бне-Мойше») мала відношення до створення Сіонських протоколів не більше, ніж будь-яка інша єврейська масонська ложа, що існувала в рамках загальної ідеології, яку проповідували Сіонські протоколи.

Проте дослідження Л. Фрай відіграли вели­ку роль у правильній оцінці значення Сіонсь­ких протоколів і розумінні людиноненавис­ницької ідеології їхніх укладачів. Недарма Гінцберг не насмілився подати на Фрай до су­ду, розуміючи, що голосний публічний роз­гляд цієї справи призведе до небажаного роз­голосу таємних планів вождів іудейсько-талмудичного світопорядку.

 

Примітки

1. АГИ. Фонд Б. И. Николаевского, записка Й. Чериковера. – С.27,

2. Там само.

3. Fry L. Le Juif, natre maitre. Riss, Paris, 1931.

4.  Fry L. L`auteur des Protocols Achad ha-Am et le Sionime // La Vieille Fraiice. – 1921. – № 218.

Передрук ж-л „Персонал” № 1/2004

 


http://unaunso.org


http://una-unso.info


http://vinnica.una-unso.info


http://kharkov.una-unso.info


 

Поділитися