Війна (Частина 7)


Війна


(частина сьома)



На перший погляд, виходу з цієї ситуації не було. І що б не
зробив президент, він усе одно зазнавав певних збитків репутації. Так, загалом,
і трапилося. Велика кадрова революція не тільки дозволила на якийсь час
розрядити обстановку (це безперечний позитив), але й продемонструвала, що
президент не має команди, здатної ефективно протистояти його опонентам

(явний негатив). Глава держави залишився наче наодинці проти своїх могутніх
(нових) опонентів із числа соратників екс-прем`єра. Особисте ж втручання
президента у чвари між Порошенком і Тимошенко вочевидь зменшило симпатиків у
Віктора Андрійовича і додало таких Юлії Володимирівні. Тому що президент
вимушений захищатися (принаймні, він повинен був захистити своє оточення від
жорстких звинувачень у корупції), тоді як Тимошенко активно атакувала (її
гвардія першою звинуватила фаворитів президента у корупції). Немає потреби
говорити, чия позиція більш виграшна.


У серпні 2005 року Віктор Ющенко вже знав, що могутнього
партнерського союзу (між президентом і прем`єром) більше не існує. Хоча до
останньої миті він у це не вірив. Відразу після революції Віктор Андрійович
ствердився в одній простій думці: “Краще тримати Юлію Володимирівну десь дуже
близько. Інакше – вона зможе створити багато справжніх проблем”. Інтуїція не
підвела президента. Поки Тимошенко була поблизу, вона дотримувалася хоча б
зовнішньої пристойності і не претендувала на негайну зміну владної ієрархії.
Щоправда, у екс-прем`єра для цього були свої причини: вона просто накопичувала
ресурси для рівносильної боротьби. При цьому Ющенко все ж таки чудово розумів
(або десь у глибині душі відчував), що довго утримувати Тимошенко від
популістських дій, спрямованих на електоральну популяризацію “власного Я”, йому
не вдасться. Варто нагадати також і про те, що призначення Тимошенко на
відповідальну посаду прем`єр-міністра президенту далося дуже важко. Він не був
радий цьому призначенню і всіляко демонстрував, що це вимушений крок. Так само
вимушеною і тимчасовою була і вся конфігурація влади, створена відразу після
поспішного відходу з політичної авансцени Леоніда Даниловича Кучми. Залежність
Ющенка від політичних обіцянок не дозволяла йому сформувати більш-менш
згуртовану команду однодумців. Але того, що сталося далі, не чекав ніхто.


“Війна” почалася практично відразу після перемоги
революції
. І не можна сказати, що хтось мав перевагу в цій боротьбі. Дивно,
але навіть незважаючи на той красномовний і багатообіцяючий факт, що “близьке
коло президента” (сам Ющенко на якийсь час відсторонився від усіх цих політичних
баталій) спочатку володіло значно більшою кількістю ресурсів, відразу зламати
Тимошенко оточенню не вдалося. Вона легко витримала перший стихійний наступ
своїх опонентів по владі, а потім неухильно набирала силу. Відразу після
призначення нового складу Кабміну з невиправдано різкою критикою Тимошенко
неодноразово виступали Петро Порошенко, Роман Безсмертний (тодішній віце-прем`єр
із адміністративно-територіальної реформи), Євген Червоненко (тодішній міністр
транспорту). Це вже можна було розглядати як оголошення війни. Але
публічна атака не тільки не принесла очікуваних результатів, але майже відразу
спровокувала різке зростання народної любові до прем`єра разом зі зростанням
неприйняття тих персон із близького президентського оточення, які її атакували.
Хіба на це розраховували Безсмертний із Червоненком? До того ж швидко
з`ясувалося, що Юлія Володимирівна – набагато привабливіший суб`єкт для ведення
тіньових переговорів із крупним бізнесом і політичними аутсайдерами. Тимошенко
блискавично перетворилася на своєрідний консолідуючий центр: вона привертала
всіх тих, хто опинився поза увагою після революції, а також тих, хто з різних
причин не міг домовитися з президентських оточенням. Таких було надто багато,
аби “прем`єрський центр” ріс буквально на дріжджах. Юлія Володимирівна завжди
відзначалася хорошою конкурентоспроможністю в політичному і управлінському
значеннях, а електоральна популярність першого посткучмівського прем`єр-міністра
швидко і невідворотно наближалася до постреволюційної популярності самого
Віктора Андрійовича. І хоча подібна “дихотомічна система”, коли прем`єр-міністр
(куратор економічної стабільності) та президент (куратор політичної
стабільності) однаково популярні в країні, має свої очевидні плюси, багатьох
тіньових гравців такий розвиток сюжету явно не влаштовував. Чому? Головна
проблема, судячи з усього, крилася у взаємній недовірі сторін. Фаворити
президента ніколи не вірили у те, що Тимошенко зупиниться на досягнутому і
відмовиться від експансії головного (президентського) політичного майданчика, де
поки що домінував Віктор Ющенко.


Особливо їх лякала наявність такого чинника, як політична
реформа – зовсім незабаром при сприятливому збігу обставин Тимошенко могла за
своїм впливом перевершити президента
. Якби це трапилося, оточення Ющенка
безумовно й безповоротно програло б. А так (у зв`язку з відставкою Кабміну) у
них з`явився певний шанс. Так чи інакше, але сьогодні можна говорити про те, що
“зброєносці президента”, оцінюючи майбутні владні наміри Юлії Володимирівни,
мали рацію на всі сто процентів. У свою чергу, Юлія Тимошенко чудово розуміла,
що оточення президента не дозволить їй претендувати на якийсь особливий
політичний статус. З політреформою або без неї. Вона – чужа для них.


Друга причина ще більш відверта і передбачена, тому що
носить назву “лобізм”. Швидко з`ясувалося, що фінансово-економічні (зокрема,
перерозподільчі) інтереси є у представників двох нових владних груп. Часто ці
інтереси перетиналися, вимушуючи сторони розв`язувати локальні бойові дії. Часто
ці локальні “бойові дії” провокували застосування силових і/або медійних
ресурсів. Ніхто нікому не хотів поступатися навіть п`яддю власності. Старі
олігархи й фаворити (часів Кучми) негайно вирушили шукати захисту у
представників нової влади і… знайшли його там. У обмін на частину все тієї ж
власності. Треба сказати, що і група Петра Порошенка, і група Юлії Тимошенко
відразу зметикували – “полюбовно домовитися їм ніколи не вдасться”. А це
означало (на превеликий жаль президента), що потреби та інтереси опонентів
регулярно витягуватимуться протилежною стороною назовні і публічно коментуватися
(епоха первинних інформаційних воєн). Добре відомо, що український VIP-лобізм
абсолютно не дружить із прозорістю, і тому звинувачення в корупції повинні були
посипатися наче з рогу достатку. Навіть за відсутності реальних фактів. Річ у
тім, що система влади так влаштована, що без лобізму (читай – корупції) не можна
вирішити жодне серйозне питання. Звинувачення в корупції не примусили себе
чекати.


Першими традиційну антикорупційну боротьбу почали
представники команди Тимошенко. Але це абсолютно не означає, що “табір
президента” – брудний, тоді як “табір екс-прем`єра” – чистий. Обидва табори
грали за однаковими правилами. Обидва табори в усьому винні в рівній пропорції.
Окрім, напевно, самого Президента, який усе ще прагне позбавитися принципів
управління, прийнятих за часів Леоніда Даниловича і зробити систему прозорою.


Третя причина конфлікту: не до кінця реалізовані амбіції.
Віктор Ющенко, звичайно, став президентом, але його найближче оточення вимушене
працювати у складі команди… прем`єра Тимошенко. Це багатьох не влаштовувало.
Але ще більше фаворитів і довірених осіб президента лякав той факт, що Тимошенко
практично не приховує своїх амбіцій. Для реалізації яких їй потрібно було
замінити “людей президента” на своїх людей на всіх рівнях вертикалі
влади.


 


15.09.



“GAZETA.UA” (далі буде) В. ВОЛАНІН



 

Поділитися