Репресії 70-х на Уманщині

                                                                                                                        
               Нам
пишуть


Репресії 70-х на
Уманщині


 


 70-ті стали роками новітньої русифікації.
На Україні її очолив Перший секретар ЦК КПУ В.Щербицький (1972-1989рр.).
Створений ним на основі дніпропетровського клану український
держапарат виконував усі постанови московської влади, не переймаючись проблемами
і потребами власного народу.


Національні мови мали бути
знищені, а історична спадщина стерта з пам’яті народів. Перший секретар ЦК КПУ
відмовився від терміна „український народ”, вживав лише поняття „народ України”.
Українська мова зникла з офіційного вжитку. Партійні з’їзди, пленуми,
конференції, сесії Рад, всілякі активи, наради, збори, зльоти, семінари
проводилися лише російською. Українську мову інтенсивно вимивали з усіх сфер
життя. В школах українські діти мали обов’язково вивчати російську мову,
українську – за бажанням. Щорічно скорочувався відсоток видання україномовних
підручників. Спілкування українською мовою в повсякденному житті викликало
підозру.


Осередком оборонців
української мови та культури в Умані було помешкання („уманський салон”)
Надії  Суворовцевої. Сюди приїздили
художники і скульптори, архітектори і реставратори, археологи й історики,
літературознавці й лінгвісти. Сотні непересічних імен. Вечорами тут збиралась
молодь, тут співала красуня Ольга Діденко, тут читалася праця Івана Дзюби.


В Умані, населення якого
складалося переважно з учорашніх селян, третина шкіл була російськими. У
профтехучилищах, основним контингентом яких була сільська молодь, викладання
велося не рідною, а російською. За два-три роки молоді голови вправно засвоювали
„суржик”.


Резонансним у житті міста
став арешт викладача Технікуму механізації Матвіюка та студента
Сільськогосподарського інституту Чорномаза. За матеріалами судової справи, що
зберігається в Уманському краєзнавчому музеї, їх звинувачували в тому, що вони “
на ґрунті націоналістичних ворожих радянському суспільству переконань з метою
підриву та послаблення Радянської влади на протязі 1969-1972 років систематично
зберігали, виготовляли та розповсюджували антирадянські матеріали, в яких
містились наклепницькі вигадки на Радянський державний та суспільний лад, а
також з цією метою усно проводили антирадянську агітацію.”


Переймаючись проблемою
збереження українства, намагаючись розбурхати понівечену й приспану страхом
перед всесильним держапаратом національну свідомість українців, сміливці давали
фотокопії книг та раритетних видань для ознайомлення колегам, знайомим,
товаришам не лише в Умані, а й в інших місцевостях України. Пізніше, під час
закритого судового засідання судової колегії в кримінальних справах Черкаського
обласного суду 16.11.1972 більшість із них свідчитимуть, що підсудні
„систематично висловлювали наклепницькі думки, що порочили Радянський державний
лад, які в основному зводилися до того, що на Україні нібито проводиться
політика насильної русифікації, в зв’язку з чим занепадає українська мова,
культура та мистецтво, що Україна не являється рівноправною республікою в складі
СРСР”.


Суд виніс вирок: засудити
Матвіюка до 4-х років, Чорномаза до 3-х років позбавлення волі у
виправно-трудовій колонії суворого режиму без заслання.


З „націоналістичним кублом”
в Уманському краєзнавчому музеї розправилися позасудовими методами. Надію
Віталіївну Суворовцеву, наполегливою працею якої створена значна частина
експозицій музею, не допускали навіть до громадської роботи в ньому. Після суду
над Матвіюком та Чорномазом куратор музею від КДБ на загальних зборах
працівників оголосив, що Надія Віталіївна звинувачується в націоналістичній
діяльності і кримінальна справа щодо неї закрита лише в зв’язку з її похилим
віком. Він настійливо рекомендував усім співробітникам припинити будь-які
стосунки з нею.


Суворовцеву обплутали
інформаторами, сіткою пліток, підозрінь – все робилося для того, щоб зменшити її
духовний вплив. Звичним явищем стали обшуки на її квартирі. Екземпляр протоколу такого чергового обшуку від
28 вересня 1977р. зберігається в Уманському краєзнавчому музеї. Згідно з ним,
пильне око міського відділу внутрішніх справ шукало в 80-літньої бабусі фальшиві
двадцяти п’яти карбованцеві банкноти. Фальшивих грошей не знайшли, проте забрали
результати кропіткої праці: шість товстих зошитів із рукописами, машинописний
текст, фотоплівки. Зміст записів у тих зошитах залишається для нас
таємницею донині.
Так звели рахунки з тією, яка переймалася проблемою
створення досконалого суспільного устрою, яка як інструктор Української
Центральної Ради зачитувала Перший Універсал перед уманчанами, яка працювала при
всіх трьох українських урядах 1917-1918 років і в складі закордонної місії
останнього (Петлюри) виїхала на Версальську мирну конференцію. Потрапивши в
вимушену еміграцію, Суворова  не
забувала про свою Батьківщину – Україну. В 1921-1922 роках працювала в Комітеті
допомоги жертвам голоду на Україні 1921-1922 років, керованому М.Грушевським,
знайомила європейців із надбаннями української культури, переклавши на німецьку
мову твори В.Стефаника та збірку „Українські народні казки”. Гідно представляла
Україну в міжнародному пацифістському русі, працюючи в Інтернаціональній жіночій
Лізі миру і свободи.


Захистивши дисертацію на
тему „Богдан Хмельницький та ідея української державності” при Віденському
університеті, стала першою жінкою-доктором філософії з України. В 1925р. Надія
Віталіївна повернулася на Україну переповнена бажанням взяти активну участь у
праці по її будівництву. Тут її ізолювали, ув’язнивши у тюрмах та концтаборах на
30 років. Але й після реабілітації та повернення в 1958 році до Умані, жити й
творити їй не давали.


Осипчук
В.С.


 

http://unaunso.org


http://una-unso.info


http://vinnica.una-unso.info


http://kharkov.una-unso.info


 

Поділитися