О!? Нарешті… Та невже!?

О!?
Нарешті…


Та
невже!?


 


І
це ж треба такому трапитися!?


Як
оце почав збиратися у відрядження так почали надзвонювати.


Два
роки мовчали, а тепер почали…


То
один дзвонить: „Давайте об‘єднуватися!”. То другий.


 


Та
кажу вже давайте. Бо ж таки модньо! Але ж я вам не „Україна Молода”. Звертаю
увагу прохачів на Програму УНА-УНСО. Від 1990 року останній раз друкував її
акурат роки чотири тому. Й досі на конспіративній квартирі декілька десятків
тисяч екземплярів лежить. Почитають… і більше не
дзвонять…


 


„Наш
найвищий обов’язок:
реалізація
української національної ідеї – ідеї самоствердження Нації, створення держави із
системою українського націонал-соціального народовладдя, суть якого в словах:
“В своїй хаті своя й правда, і сила, і
воля”.


Націонал-соціальне
народовладдя


Влада в
Україні космополітична та демонстративно антиукраїнська.
Влада
знаходиться в руках космополітичних олігархічних кланів, які конкурують між
собою, але мають свій об’єднаний інтерес в існуванні режиму, що забезпечує їм
можливість вивезення капіталу та приватизації основних
фондів.


Народ став
об’єктом політичних маніпуляцій і жертвою сваволі позаморальних осіб, що
становлять верхівку державного апарату. Ці обставини призводять до деморалізації
дедалі ширших верств населення.


Причинами
економічної деградації є відтік капіталу та намагання космополітичної олігархії
монополізувати прибутки.
Вирішення
жодних економічних і соціальних проблем не є можливим доти, доки режим продовжує
своє існування, доки Нація не має своєї власної національної
влади.


Нашим
політичним завданням є побудова організованої і солідарної сили, яка зможе
навести порядок, взяти на себе відповідальність за Націю, за
Державу.”


І таке інше і тому
подібне аж до :


„Є наївним
вважати, що на Балканах, у Чорноморському регіоні, на Кавказі і в Східній Європі
Україна може мати інтереси, відмінні від тих, що їх мав СРСР. Відповідно,
Україна мусить успадкувати політику СРСР в цих напрямках і намагатися
успадкувати у всіх інших.


Треба
зробити конкуренцію найдорожчому для росіян – їхньому імперіалізмові, –
конкуренцію, якої вони не мали уже 200 років.
Ми мусимо
почати змагання за спадщину померлого дідуся, але для цього треба відчути себе
спадкоємцями. Наївні українці схиляються до того, щоб облишити спадщину
дідусеві. В усьому світі патріотизм – це претензії, і тільки у нас це
скромність. Скромність здібностей. Наші патріоти здатні на найбільш прості
розумові рухи – дивитись, як роблять москалі і робити навпаки: москалі висувають
гасло слов`янської єдності, значить ми взагалі заперечуємо слов`янську єдність,
нехтуючи навіть українцями Молдови, Берестейщини, Північного Кавказу тощо.
Москалі допомагають Сербії, значить ми визнаємо Хорватію, москалі використовують
гасло за інтеграцію, ми мусимо використовувати демагогію про сепарацію. Така
“політика” є результатом неповноцінності і таки зродить неповноцінну націю.
Імперія мала великий потенціал. Взагалі, це мала бути наша імперія.”


Все це Ви знайдете
сьогодні на сайті
unaunso.
org
, у розділі
„Організація.” Поруч – роздуми Сергій Дацюка на тему: „Чи стане Україна
цивілізаціє або кінець національної ідеї .”


Аж ось приходить мені по
електронній пошті від
Андрія Іллєнка, якого
я не маю честі знати, наступний матеріал.



 


Перспективи нового
націоналізму


Дана робота має на меті
підвести риску під критикою сучасного стану українського націоналізму і
окреслити новий Український Соціал-Націоналізм, який має запропонувати новий
підхід до розуміння націоналістичної ідеології. З огляду на це, доведеться
торкнутись багатьох тем: від аналізу політичного спектру до геополітики. Але
іншого шляху немає – стратегічна лінія формується з багатьох векторів і не
врахування якогось з них відчутно її викривляє.


Під ідеологією
українського націоналізму ми маємо на увазі комплекс взаємопов’язаних
фундаментальних ідей, які визначають основу самого руху та його найважливіші
цілі. Очевидно, що на сьогоднішній день український націоналізм не має
адекватної ідеології
. Це ілюструє багато прикладів: коли українського
націоналіста запитують, за що він бореться, то зазвичай він відповідає щось щось
на зразок – „щоб все було українське”. Дотеперішній український націоналізм
зводив свій дискурс до питань мови, історії та Росії, все інше просто не
розглядаючи
. І в такому разі, хочемо ми того чи ні, але закиди в нашу
сторону, щодо відсутності в нас жодної конструктивної програми, є слушними.


Націоналістична тактика
виконує по-суті роль стратегії, що є абсолютно неприпустимим: куди мінлива
тактична лінія занесе, в яку ідеологічно-політичну гавань – туди й причалимо. І
це в той час коли тактика повинна виходити зі стратегії та не суперечити їй в
жодному разі. Зважаючи на вище сказане, ми маємо на меті, окрім критики
існуючого стану речей, дати також проект конструктивної програми оновленого
Українського Націоналізму.



 


ДЕЩО ПРО ІДЕОЛОГІЮ


Яка ідеологія
сьогоднішніх українських націоналістів? Ніби очевидне питання. Але при
детальному розгляді стає зрозумілим, наскільки неоднозначною є відповідь на
нього. Побачити це можна, розглянувши дискурс теперішніх українських
націоналістів. Бо ідеологія виражається в дискурсі, як стратегія в тактиці чи
думки в словах.


Так що маємо?
Українська мова, визнання УПА, Росія погана. А економіка, політичний
устрій, зовнішня політика, соціальний лад, екологія, наплив мігрантів,
демографічна катастрофа та ще десятки й сотні питань? „Так, – кажуть
націоналісти, – то є вкрай важливо, але ж зрозумійте, доки українська мова,
культура, історія та ін. не будуть поширені та визнані – економіка, геополітика,
політичний та соціальний устрій – то все вторинне. Але ми щось напишемо про це у
своїй програмі…”. От і виходить замкненість на кількох питаннях і повна
еклектичність в усьому іншому.


Візьмемо будь-яку
націоналістичну газету. Читаємо: мова, історія, українців пригнічують і так без
кінця. В кращому разі якась стаття про поточну політичну ситуацію, написана в
„помаранчевому” дусі
. Щоб все це читати і не здуріти від одноманітності
треба бути або „жертводайним діяшпорянином”, або самому це все писати.


Чому так сталося? Чому
націоналісти не хочуть оновити свій дискурс? Бо вони не можуть чітко
сформулювати свою ідеологію.
Ми її інтуїтивно відчуваємо, але коли нас
просять сформулювати її чітко, це часто викликає великі труднощі. А коли все ж
справа доходить до конкретних дефініцій, то виявляється, що наші погляди
подекуди є дуже різними. Тут ми упираємося у фундаментальне питання – все ж
таки, що таке націоналізм? Впевнений, тут ми маємо бути категоричними у своїх
визначеннях.


Якщо ми проведемо
аналіз, то виявимо, що існує принаймні два націоналізми, або скоріше навіть дві
якості націоналізму, які не можуть бути зведені до спільного знаменника хоча б
тому, що знаходяться в різних площинах. Перший вид націоналізму – це націоналізм
як національно-визвольний рух. Це не ідеологія (зрозуміло, що будь-який рух має
певні ідеї, на яких він ґрунтується, але далеко не завжди цей, подекуди,
еклектичний набір аксіом можна назвати ідеологією), а просто широкий суспільний
рух за створення або відновлення національної державності. При цьому питання
власне ідеологічні – філософські засади, соціально-економічні моделі, політичні
проекти мають другорядне значення, якщо взагалі мають місце.


Другий вид націоналізму
– це націоналізм як ідеологія, яка має свою потужну і відшліфовану теоретичну
базу і стоїть в одному ряді з іншими ідеологіями. Головна ознака ідеології в
тому, що вона дає свою, унікальну модель світу. Саме це творить націоналізм, а
точніше – інтегральний націоналізм. Перший вид націоналізму може переходити в
другий, отримувати нову якість. Інколи, як-то в Україні 20-30-х рр. ХХ ст. ми
бачили органічне поєднання цих двох вимірів націоналізму. Це був одночасно і рух
за визволення, й ідеологічно відшліфований інтегральний націоналізм із
всеохоплюючим світоглядом і потужною філософською базою.


Справа в тому, що в
разі, коли ми говоримо про націоналізм як ідеологію, то говоримо саме про
інтегральний націоналізм. Всі інші химери типу ліберального націоналізму,
націонал-анархізму, націонал-комунізму і т.д. ні в якому разі не є різновидами
націоналізму, а є або відповідно лібералізмом, анархізмом чи комунізмом з деяким
національним забарвленням або певною неприродною і нежиттєздатною ідеологічною
еклектикою, яка немає жодного права вважатися повноцінним ідеологічним
конструктом.


Інтегральний націоналізм
зазнав свого розквіту і занепаду в першій половині ХХ ст. Зародившись на межі
століть у Франції, він отримав поширення по всьому світі й став наймаштабнішим
проектом сучасності зі зміни принципових засад цивілізації та відходу від
просвітницької парадигми європейської культури. В результаті інтегральний
націоналізм був представлений в десятках країн, в кожній з яких він мав свої
особливості та доволі суттєві відмінності. Без сумніву, італійський фашизм,
німецький націонал-соціалізм, хорватський усташизм, автентичний український
націоналізм, іспанський фалангізм та інші інтегральні рухи мали одну світоглядну
основу. Всі вони були складовою частиною консервативної революції, яка висунула
альтернативу ліберально-капіталістичній та більшовицькій системам.


З огляду на поразку
інтегрального націоналізму в другій світовій війні та чинники суто кон’юнктурні,
український націоналізм відмовився від свої головної іпостасі – як
інтегрального націоналізму, перетворившись на широкий і, по-суті,
ідеологічно-еклектичний рух за визволення. В результаті виникла ситуація, за
якої український націоналізм як ідеологія припинив свій розвиток (фактично –
впав в анабіоз) десь у 1943-1945 рр. Можливо, такий крок в той момент мав певні
політичні переваги. Але такий „тимчасовий” (на перший погляд) крок призвів до
того, що як ідеологія націоналізм (за винятком кількох проблисків) і досі
перебуває у стані глибокого сну і повної маргіналізації.


В умовах совєцької
окупації ні про який розвиток ідеології не йшлося, а еміграційні націоналістичні
організації перетворилися на суміш комерційних структур і клубів за інтересами,
які як вогню боялись звинувачень у „фашизмі” і всю свою (на той момент вже
слабеньку) теоретичну потугу пустили на заперечення інтегрального націоналізму.


Якщо ж говорити про
тогочасну Україну, то після придушення спротиву УПА дієве націоналістичне
підпілля, яке ще несло в собі традиції автентичного націоналізму, було знищене.
А рух дисидентів, на основі якого потім виник Рух за перебудову взагалі носив
характер антинаціоналістичний, вболіваючи за ленінську національну політику.
Ніякого відношення до націоналізму ні Рух, ні його мертвонароджені „потомки” у
вигляді „націонал-демократичних” партій не мали, не мають і ніколи не будуть
мати. Це політичні, ідеологічні і естетичні послідовники драгоманових,
винниченок та іншого ліберально-соціалістичного сміття.


Таким чином, коли на
Україну впала незалежність, тут не існувало сил, здатних на створення масштабної
націоналістичної структури. Оскільки інтегральний націоналізм все ще був в
анабіозі, то націоналісти, які стали з’являтися в Україні, були продовжувачами
діаспорної безідеологічної мертвечини. В цьому коріння поразок і маргінальності
українського націоналізму. Українські націоналісти мали б одразу після отримання
державності перейти на позиції інтегрального націоналізму, але цього не сталося
і вони опинилися в позиції вічно відсталих і апріорі не здатних на перемогу
маргіналів з ідеологічною мішаниною на озброєнні.


Далі все це призводило
до все більших помилок і поразок. Через те, що ми мислили не категоріями
ідеології, а категоріями суспільного руху за незалежність, нас одразу занесло в
ліберальний дискурс і там було перетворено на прислужників
ліберально-помаранчевого мейнстріму. Якщо б ми від початку стали на інтегральні
позиції, то не те щоб мова не йшла про стратегічні союзи з
„націонал-демократами” та помаранчевими, а вони були б об’єктом найжорсткішої
нашої атаки.
Сьогодні, після років стагнації, український націоналізм
повинен нарешті повернутися до власних автентичних джерел.



 


УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ:
ІСТОРІЯ ХВОРОБИ


Ретроспективність –
означає повну зверненість у минуле. Минуле є не просто вектором сучасного
українського націоналізму, воно є, за великим рахунком, єдиним полем його
реальної зацікавленості
. Це виявляється,
приміром, у тому, що акції українських націоналістів майже завжди проводяться з
приводу історичних дат, а реальна діяльність багатьох націоналістичних
організацій часто обмежується історичними дослідженнями. Часто намагання
актуалізувати в свідомості ретронаціоналістів проблеми сучасності викликають
навіть роздратованість, адже відривають від цікавої справи копирсання в
історичному минулому. Не треба плутати це з традиціоналізмом, який є однією з
основ правої ідеології. Традиціоналізм передбачає пошанування та тяглість
Традиції і творення нових форм життя, які були б продовженням Традиції за своїм
духом, а не буквою.


Ретронаціоналізм же
абсолютизує букву, в той самий час за жонглюванням цитатами з канонізованих
текстів, фетишизацією символіки та поклонінням сакралізованим особам втрачається
справжній дух націоналізму, внутрішня суть замінюється абсолютизацією зовнішніх
атрибутів. Причому дуже важливо зауважити: майже завжди український націоналізм
минулого трактується вкрай тенденційно, деякі сучасні „націоналісти” з усіх сил
хочуть, приміром, подати Сціборського чи Донцова ледь не демократами і борцями
за „загальнолюдські цінності”.


Мова ні в якому разі не
йде про те, що треба відкинути минуле. Навпаки! Згадаймо українських
націоналістів 20-50-х рр. ХХ ст., від яких сучасні націоналісти перейняли
абсолютно всю формальну оболонку (назви, символіку, пісні та ін.), тільки не
ідеологічну суть. Чи відкидали УВО або ОУН історичне минуле? Ні! Але при цьому
вони не стали один в один мавпувати своїх попередників, вони змогли на основі
історичної традиції витворити щось абсолютно нове. Вони перейняли головне – дух
предків і тяглість Традиції, але на основі цього витворили нову ідеологію,
методи, організацію та ін. А ми ж все ще живемо на спадщину, залишену нам
попередниками з ОУН, не бажаючи творити своє власне багатство, яке ми
передаватимемо вже своїм наступникам.


Вторинність – означає
несамодостатність, внутрішню залежність і спрямованість на який-небудь зовнішній
об’єкт. Тобто, позиція сучасних українських націоналістів дуже часто (якщо не
завжди) формувалася не за якоюсь власною внутрішньою логікою, а лише на основі
простого антагонізму по відношенню до зовнішнього об’єкту. Якщо Росія проти НАТО
– то ми маємо бути обома руками за! Якщо в СРСР була планово-адміністративна
економіка, то у нас має бути абсолютно вільний ринок і то якнайскоріше! Справа
тут навіть не так у суті самих питань, як у самій їх постановці та способі
мислення, який не є самодостатнім і будується за принципом відруховості – аби
як, але не так!


Травматичний досвід
співжиття з Росією викликав появу комплексу, який знаходить своє вираження саме
у такій вторинності дій і бажанні втечі куди завгодно, аби тільки подалі від
демонічного архетипу Москви як уособлення „метафізичного зла” – центрального
елементу ретронаціоналізму
. Така залізна
прив’язаність призводить до того, що український націоналізм фактично стає
дзеркальним відображення націоналізму російського, з точністю до навпаки
копіюючи всі його рухи. Без знищення цієї прив’язки ми приречені вічно танцювати
цей божевільний танок і годі навіть мріяти про якусь самодостатність.


Ліберальність – означає
зануреність українського правого руху у ліберальний дискурс і цілковиту
маргінальність в його рамках. Український ретронаціоналізм виявився неспроможним
витворити за роки незалежності свій власний і самодостатній суспільно-політичний
дискурс, ставши, за великим рахунком, лібералізмом з сильно вираженими
українськими етнокультурними та лінгвістичними акцентами. Ліберальність є чи не
найнебезпечнішою хворобою українського націоналізму, що перетворює його на
малоцікаву і аморфну „націонал-демократію”, виражену в лібералізованих
етнографічних гуртках.


В цьому контексті вкрай
важливо зазначити, що саме слово „лібералізм” націоналістами загалом помірковано
критикується, але при цьому йому надається неадекватний зміст. Під
„ліберальністю” в таких випадках розуміється пасивність, нерішучість,
зрадливість, непослідовність, тобто коли націоналістичний публіцист критикує
лібералів, то він критикує їх нерішучість у досягненні цілей, але аж ніяк не
самі цілі. З цього випливає, що націоналіст і ліберал (з точки зору деяких
„націоналістів) мають по суті спільні цілі, тільки націоналіст є більш рішучим і
послідовним у їх досягненні. Тобто виходить приблизно так: ліберали обіцяють
вступити в НАТО і ЄС, але ніяк не можуть, бо вони нерішучі, прийдуть
націоналісти і рішучим чином це зроблять, ліберали хочуть створити абсолютно
вільний ринок, але не можуть, прийдуть націоналісти – зроблять, і от тоді буде
Українська держава! І цей дегенеративний абсурд є загальним місцем в
„націоналістичній” публіцистиці! (Оце так! А де
ж тоді, у кого, коли і головне як націоналісту „сніскать хлєб насущний”? Прим.
Ред.)


Як це не прикро, але
самі „націоналісти” позиціонують себе як „рішучих лібералів” і „правильних,
послідовних помаранчевих”, тобто критикують помаранчевих не за їх основоположні
принципи, а лише за нерішучість у досягненні цілей, „які є для всіх спільними”!
Таке „позиціонування”, крім завчасної згоди на маргіналізацію, ще й грає на руку
різного роду комуністам і прогресивним соціалістам, які в своїй пропаганді
малюють українських націоналістів як найзапекліших борців за вступ до НАТО і
„західний спосіб життя”, такий собі „передовий загін лібералізму і американізму
в Україні”.


Пасивність – виявляється
в усьому, починаючи від ідеологічних установок і закінчуючи конкретними методами
боротьби. Дотепи про „революційних продавців книжок” (вигадані і поширювані, до
речі, самими українськими націоналістами) вже стали хрестоматійними. Але вся
іронія в тому, що в тих книжках якраз пишеться про активні методи боротьби,
агресивність і чин заради чину.


Ілюзорність – означає
безоглядну та наївну віру в те, що як тільки вдасться донести до „широких
зденаціоналізованих мас” якесь майже сакральне знання (яке знову ж таки, майже
завжди стосується інтерпретації історичних подій минулого), то це автоматично
призведе до їх (мас) прозріння та навернення до українського націоналізму. А
ситуація, коли це “сакральне” знання не призводить до очікуваного ефекту,
викликає в українського націоналіста болюче нерозуміння і розгубленість.


Культурництво – зведення
усього спектру проблем, які потребують вирішення в українському соціумі, до так
званих „гуманітарних” питань, і розуміння національної культури як примітивної
шароварщини та колхозної творчої самодіяльності.



 


НОВИЙ НАЦІОНАЛІЗМ


Новий український
націоналізм повинен стати принципово новою ідеологічною цілісністю, а саме
імперським інтегральним націоналізмом ХХІ століття. Шлях такого перетворення не
буде легким, але без його проходження годі говорити про якусь перспективу. Новий
український націоналізм стоятиме на наступних засадах:


Авторитаризм – є
принципом побудови держави та всіх інших соціальних інституцій. По-перше, він
виявляється у створені чіткої ієрархічної системи управління, де керівник несе
персональну відповідальність за всі свої рішення. Тобто обсяг влади має
дорівнювати обсягу відповідальності за неї. По-друге, авторитаризм передбачає
демонтаж збанкрутілої і неефективної системи політичної демократії, яка не
зміцнює силу нації, а навпаки, сприяє її всебічній деградації. Задурюючи людям
голову ілюзією політичної боротьби, демократія насправді є прикриттям системи,
за якої правлячу верству складають пройдисвіти, ублюдки, холуї та дегенерати,
фізичні та моральні уроди, які дбають лише про своє особисте збагачення.


Тому, керуючись
принципом авторитаризму, ми зможемо змінити нарешті цей ганебний стан, привівши
до влади справжню національну еліту – досконалих духовно і фізично найкращих
синів і дочок свого народу, єдиний сенс і мета життя яких – беззастережне
служіння своїй нації. Тільки така еліта, керуючись принципом авторитаризму,
спроможна вивести нас з тотальної кризи. Ніяка демократія, система правління
найгірших, ніколи на це не буде здатна. Подальша „боротьба” політичних партій,
які насправді є нічим іншим, як конторами по обслуговуванню інтересів олігархів
та плацдармом для найбезпринципніших кар’єристів, тільки буде ще більше
погіршувати ситуацію, знищуючи наш народ. Політична боротьба в рамках нації є
неприпустимою. Принцип політичного представництва через політичні партії має
бути замінено принципом професійного представництва всіх суспільнокорисних
верств нації. Будь-яке політичне життя поза державою є неможливим. Політичні
партії мають бути ліквідовані.


Великодержавність –
означає прагнення до побудови не просто заурядної країнки, а могутньої Великої
України, центру цілої цивілізації. Причому це не просто забаганка мрійників, а
необхідність – якщо Україна не буде великою, її взагалі не буде. Сучасна епоха
ставить нас в цілком нові умови. Доба національних держав в традиційному
розумінні цього слова остаточно завершується. Наступає епоха цивілізацій –
регіональних центрів сили, яких буде небагато, але навколо яких буде
концентруватися уся політична та економічна могутність. Ті національні держави,
яким масштаб не дозволяє бути самим по собі могутніми центрами впливу, в нових
умов багатополярного світу просто не зможуть стати глобальними гравцями і в
кращому разі будуть вимушені долучатися до якогось із вже існуючих.


Ці принципово нові умови
не можуть не торкнутися і націоналізму, змушуючи його суттєво перебудуватися.
Сучасний націоналізм вже не може задовольнитися лише просто аксіоматичною ідеєю
нації самою по собі, як, приміром, в часи боротьби за незалежність. Але
український націоналізм після здобуття незалежності по суті не реформував своєї
донезалежницької програми, так ніби цієї незалежності і не було. В кращому разі,
український націоналізм став виступати за розбудову національної держави (або ж
„держави на національних засадах”), тобто фактично лише трошки розгорнув стару
аксіому. Вся проблема в тому, що в епоху суцільної деградації національних
держав намагатися розбудувати національну державу за зразком ХІХ століття є
неможливим.


Тому годі сподіватися на
успіх, якщо ми будемо стояти на ідеологічних позиціях позаминулого століття і
вперто ігнорувати те, що відбувається навколо. Якщо ми націоналісти, то ми не
маємо права обмежувати своє мислення рамками національної держави. Ми маємо
згадати свої імперські амбіції – ми не „миролюбні гречкосії” і не народ-вічний
страждалець (а саме так нас хочуть подати деякі націонал-мазохісти), а могутня
войовнича нація-переможець. Тому згадаємо і повернемося до тієї традиції, яка
давала нам силу бути Святим Юрієм Переможцем серед народів.


Цю Традицію ми називаємо
Києво-Руською. Тільки напуваючись з цього джерела, українська ідея могла
наповнюватися реальним змістом і творити дивовижні форми життя. Найбільша
імперія Середньовіччя Київська Русь, унікальний феномен українського козацтва,
всі більш-менш вдалі культурні форми – все це має безпосереднє відношення до
імперської Києво-Руської Традиції. Саме тому Російська імперія настільки вперто
намагалася узурпувати право на цю життєдайну криницю, тільки завдяки якій змогла
стати власне „російською” і власне „імперією”. В той час, коли Москва щосили
експлуатує києво-руський міф, ми чомусь скромно стоїмо в сторонці і сепаруючись
від Москви, одночасно сепаруємось і від цього міфу. Така ситуація є наслідком
тієї самої „вторинності”, про яку говорилося вище. Ми маємо нарешті подолати
залізну детермінованість своїх дій позицією Москви і на повний голос заявити про
себе як прямих і єдиних спадкоємців Києво-Руської спадщини – того, що дасть нам
можливість стати нацією-цивілізацією, центром всієї Східної Європи.


Геополітичні реалії
змушують нас бути імперією. Великий рівнинний простір від Уралу до Карпат і від
Чорного до Балтійського моря є тим полем, на якому завжди існує один домінуючий
центр, який крім того, є одним з глобальних центрів сили. На різних історичних
етапах на цьому Великому просторі були різні імперські центри: Київ, Сарай,
Вільно, Варшава, Москва, Петербург. Це були держави різної природи і з різним
етносом-домінатором, але їх всіх об’єднує те, що вони всі були центрами
наймогутніших держав свого часу і їх могутність не обмежувалася цією великою
рівниною. Сама природа Великого простору є такою, що одночасно на ньому не
можуть існувати кілька приблизно рівноцінних центрів сили. Завжди буде один
імперський центр, питання лише в тому, де він буде знаходитися – в Москві,
Варшаві чи Києві.


Ми повинні кінець кінцем
відкинути нав’язаний нам комплекс меншовартості і на повний голос заявити про
свої імперські амбіції, почавши боротьбу за право бути імперською метрополією.
Підняття прапору Києво-Руської Традиції, єдиними синами якої ми є, дасть нам
безпрецедентні переваги у міфологічній війні з тією ж Москвою – яка є не більше,
ніж нашою знахабнілою болотною колонією. Ми маємо вибити з рух Москви козирну
карту лідера слов’янського і православного світу, маємо самі стати творцями
нової слов’янської цивілізації – останнього бастіону Європи і всієї Білої раси.
Технічно модернізована Київська Русь – ось модель Нової України, наймогутнішої
цивілізації Нової Європи. Ми маємо перестати поводити себе як всіма упосліджена
національна меншина, заклопотана захистом своїх культурно-лінгвістичних прав, ми
маємо стати імперською великодержавною нацією, поклавши свою культуру в основу
культури цілої цивілізації. Не національна меншина у „національній” державі, а
нація-асимілятор, основа імперії. Асимілюючи близькоспоріднені расові групи, ми
перетворимося на центр тяжіння не тільки Східної Європи (яка на сьогодні ще
здатна, на відміну від Західної, стати центром Європейського відродження), але і
всього континенту, який вже агонізує від втрати власного расового і культурного
обличчя. Форма майбутньої Української імперії, звичайно, буде цілком новою. Це
буде щось на зразок наддержави – цивілізації, основа могутності якої буде
ґрунтуватися на характері інформації, яка нею буде продукуватися.


Расова політика –
полягає в двох аспектах. По-перше, це чітке усвідомлення катастрофічного стану
Білої раси, проти якої ведеться планомірна війна на знищення. Оскільки
українська нація є органічної її частиною, то доля раси є також і її долею. Годі
сподіватися, що в разі, коли вся Європа перетвориться на
семіто-негроїдо-монголоїдний субстрат, то наша доля може бути іншою. По-друге,
оскільки українська нація є нацією асимілятором, то ми маємо чітко визначати,
хто може бути асимільованим, а хто ні. Очевидно, що ми маємо асимільовувати лише
представників Білої раси.


Поняття держави і нації
мають збігатися. В національному організмі не можуть існувати принципово
інородні ділянки. Все, що може бути асимільованим – має бути асимільоване. Все
інше має бути відторгнуто від держави-нації. Нація – це гомогенна спільнота, яка
базується на біологічній основі – расі, та культурних, мовних, ментальних
ознаках, які відрізняють її від інших націй тієї ж раси. Відповідно ні про які
„національні меншини” в рамках єдиної нації мова не може йти. Якщо ж це
інорасовий елемент, то він просто не може існувати на даному життєвому просторі.


Антиолігархізм – це
усвідомлення необхідності демонтажу економічної системи олігархічного
фінансового капіталізму, яка існує у зв’язці з політичною системою
парламентської демократії. Всі ресурси нашої країни знаходяться під контролем
купки бариг неукраїнського походження, які, паразитуючи на тілі нашої нації,
отримують свої надприбутки. Водночас, для прикриття такого стану справ та
замулювання очей нашому народу, вони створили ширму, яка називається
демократією. Перетворившись на закриту страту, політична та економічна еліта
(яка в абсолютній більшості складається з дегенератів), поділилася на партії,
які ніби-то ведуть між собою боротьбу. Насправді ж всі вони – це єдина клоака,
яка існує за одні і ті ж гроші і єдина мета життя якої – це отримання ще більшої
кількості грошей в свої кишені.


Олігархічна система
призводить до ситуації, коли державою, її багатствами і її народом керують
антиукраїнські виродки, які розцінюють нас лише як живий матеріал, з якого можна
викачувати ресурси. Система паразитизму має бути замінена. Ми повинні створити
надпотужну державу, яка буде контролювати більшість великих виробництв і
стратегічні галузі господарства. Галузі виробництва будуть об’єднані у виробничі
синдикати, де буде знайдено компроміс між приватними роботодавцями, працівниками
та державою. Тільки економічнo потужна держава, підтримана своєю нацією, зможе
провести масштабну націоналізацію награбованого майна, знищити олігархічну
систему та звільнитися від диктату транснаціональних корпорацій. Це єдиний шлях
до встановлення справжньої справедливості та порядку.


Арійський суспільний
лад. Побудова соціального порядку, який би грунтувався на арійських принципах
суспільного устрою, тобто поділу нації не на ворогуючі класи, а на
суспільно-корисні верстви: продуцентів духовних цінностей (брахманів),
управлінців та військових, державних службовців (кшатріїв) та продуцентів
матеріальних цінностей (вайш’їв). Кожна з цих верств (належність до яких
залежала б від особистих схильностей людини) виконувала б свою, не менш важливу
ніж в інших, функцію. Тільки такий лад гарантує можливість появи гармонійного і
справедливого суспільства.


Осягнення сутності
національної культури – полягає в тлумаченні національної культури як життєвого
простору нації, усвідомлення тисячолітньої тяглості національної культури та її
невичерпної сили.


Продовження тяглості
традиції інтегрального націоналізму. Істеричне заперечення будь-яких асоціацій з
інтегрально-націоналістичними рухами, так притаманне багатьом сучасним
“націоналістам”, насправді є не ключем до легітимації націоналізму (а саме так
це видається їм), а шляхом до його остаточної деактуаліації та лібералізації.
Таким чином українському націоналізму обрубують його ідейне коріння, висмикують
його з життєдайного контексту, тільки в рамках якого він може сповна себе
проявити.


Намагання штучно
представити український націоналізм як замкнене і відрізане від світу явище, яке
нібито не мало нічого спільного з іншими подібними рухами в інших країнах – не
витримує жодної критики. Без правильного осмислення ідеологічної спадщини
20-30-х рр. ХХ ст. нам не вдасться створити нову, життєдайну ідею націоналізму.
При цьому мова йде не лише про український націоналізм (хоча про нього в першу
чергу), а й про всі інтегральні рухи тих часів.


Необхідно усвідомити, що
перемога націоналістичної революції в одній Україні все одно не дозволить одразу
виконати програму максимум. Програма максимум зможе бути виконана тоді, коли
Україна стане авангардом Нової Європи, яка постане на руїнах ліберального
декадансу. А це можливо тоді, коли націоналістичні революції відбудуться в
цілому ряді потужних європейських країн, коли їх сумарна політична та економічна
вага не дозволить знищити зародки Нової Європи ззовні.


Але Друга хвиля
Консервативної революції не відбудеться, якщо не буде знята анафема з першої
хвилі Консервативної революції. Доки не відбудеться кардинальна переоцінка ролі
інтегрально-націоналістичних режимів в першій половині ХХ століття, доти уся
права Європа буде відрізана від свого коріння і жеврітиме на манівцях
ліберального метанаративу.


Ключовий момент цього
процесу – це редемонізація націонал-соціалізму. Цей рух, маючи чимало вад і
будучи доволі еклектичним, очевидно є наймаштабнішим з усіх інтегральних рухів
часів першої хвилі Консервативної революції і саме тому став найпершим об’єктом
безпрецедентної історичної фальсифікації з-боку переможців у другій світовій
війні, яка, по суті, була війною трьох ідеологій – інтегрального націоналізму,
комунізму і лібералізму (варто відзначити, як легко „такі різні” комуністи і
ліберали об’єдналися задля боротьби проти націоналізму – це ще одне свідчення
того, що комунізм і лібералізм мають одну метафізичну основу і орієнтовані на
одні цілі, відрізняючись лише в методах). Без редемонізації націонал-соціалізму
(яка має відбуватися в руслі історичного ревізіонізму, який вже став цілісною
науковою школою, не дивлячись на шалений тиск з боку ліберальної системи) нема
зняття анафеми з Першої хвилі Консервативної революції, а без цього нема Нової
Європи і відродження Білої раси. Тобто нема і Великої України.


Ясно, що швидко це не
буде зроблено, бо надто серйозно і довго промивалися мізки. Але поступовий крок
необхідний. Причому все, що потрібно – істинне висвітлення цих рухів, їх суті,
не оминаючи при цьому і їх помилок і прорахунків. Не треба ані надто прикрашати,
ані сильно ними захоплюватися. Але потрібно просто і чесно вказати на позитиви,
які були в тому ж націонал-соціалізмі, співставити їх з негативами і підвести
риску. І крок за кроком поширювати правду, звільняти свідомість від абсурду і
брехні. Той, хто називає себе водночас і „націоналістом” і „антифашистом” – грає
на руку лібералам і відтягує момент початку Націоналістичної революції. Якщо не
стає духу сказати правду, то варто, принаймні, мовчати, а не ганьбити себе
вислужуванням перед лібералами.


Новий Націоналізм (або,
як називаємо його ми – Соціал-Націоналізм) на місце ретроспективності,
вторинності, ліберальності, пасивності, ілюзорності та культурництва ставить
авторитаризм, великодержавність, Білу расову політику, антиолігархізм, арійський
суспільний лад, осягнення сутності національної культури і традицію
інтегрального націоналізму.



 


ПОЛІТИЧНИЙ СПЕКТР


Для повноти картини
треба зробити огляд політичного спектру нашої держави. Його сміливо можна ділити
на ідеологічний та неідеологічний виміри. До неідеологічного відноситься весь
політичний мейнстрім теперішньої республіки: парламентські партії та партії, що
знаходяться на межі проходження до нього. Як було вже не раз сказано вище, всі
ці структури не мають жодної ідеологічної основи і йдуть туди не заради
відстоювання високих ідеалів. Це просто банальні контори по обслуговуванню
інтересів різних олігархічних кланів, причому цього ніхто особливо не приховує.
Якщо там і існують якісь гасла чи примітивна демагогія (яку видають за
ідеологію), то тільки для того, щоб цю контору в масовій свідомості можна було
відрізнити від іншої. Крім цього, між ними немає жодної різниці. Тільки сміх
можуть викликати недолугі спроби поділити цю клоаку на „правих” і „лівих”, чи ще
якось.


Ідеологічний вимір
нашого політичного спектру складають найрізноманітніші політичні маргінали,
тобто ті, кому нема місця в сьогоденному політичному мейнстрімі. Тут ми бачимо
справжню ідеологічну боротьбу і впертість. Цей, здебільшого вуличний,
андеграундний вимір політики захопили праві та ліві радикали, за якими, як
правило, не стоїть жодна серйозна матеріальна база. Їх політична діяльність
ведеться на голому ентузіазмі, а їх цілі як завжди глобальні.


Можна з впевненістю
сказати, що саме в радикальних політичних угрупуваннях сконцентрувалася
пасіонарна частина нашого соціуму (пасіонарність може бути як зі знаком плюс,
так і навпаки), яку не влаштовує нинішня система і спосіб утворення еліти. Це та
частина суспільства, яка готова заради одних лише ідеалістичних переконань
покласти своє життя заради певної великої мети. Пасіонарії – це ті, хто виступає
передвісниками і першими втілювачами великих суспільних змін, це ті, хто тягнуть
інших за собою. До цього виміру політики належать і українські націоналісти.
Хоча, далеко не всі, хто називає себе українськими націоналістами, є
пасіонаріями. До останніх належать лише ті, хто вже перейшов або поступово
переходить на позиції нового українського націоналізму.


На сьогодні маргінальний
вимір української політики є дуже вузьким, але він має тенденцію до розширення.
В певний момент він витіснить неідеологічний вимір, перетворившись на єдине
реальне поле політичної боротьби, а сьогоднішній мейнстрім, остаточно втративши
концептуальність, зникне дуже швидко. Тому, зрозуміло, нас більше цікавить те
поле, в якому знаходимося ми і яке з часом стане основним. Витрачати час на
аналіз мейнстіму немає жодної потреби – немає жодної різниці, який саме з
неукраїнських олігархічних кланів матиме контрольний пакет влади. В нашому житті
від того нічого суттєво не зміниться.


Отже, хто складає цей
самий маргінальний вимір політики? Почнемо з ультра-лівих. Це різного роду
анархо-комуністи, екологісти лівацького штибу, антифа та ін. В контексті цієї
статті всі вони цікаві для нас в двох аспектах. По-перше, це розрив „нових
лівих” із „старими”, тобто „канонічними” комуністами, прогресивними і просто
соціалістами. По-друге, це питання „українізації” „нових лівих” і намагання
ввести в український політичний дискурс поняття „націонал-антифа”.


З першим питанням все
більш-менш зрозуміло. Намагання „нових лівих”, наслідувати західні лівацькі рухи
вимагає розірвати не тільки співпрацю, але й навіть асоціації зі „старими
лівими”, які не мають ніякого відношення до сучасного лівацтва. В статті
„Нотатки про український правий рух” ми намагалися довести, що ПСПУ, яку
вважають „ультра-лівою”, по суті є правою партією, яка стоїть на позиціях
російського і радянського націоналізму. За великим рахунком, до ПСПУшного
ідеологічного букету треба додати лише „самодєржавіє”, адже „православіє” і
„народность” там вже давно органічно прижилися. В тому, що „нові ліві” щосили
хочуть відмежуватися від радянських консерваторів, немає нічого дивного.


Друге питання і
цікавіше, і складніше. Так звана „українізація” молодих лівацьких рухів,
насправді, є однією з найсерйозніших загроз правому руху. Те, що праві звузили
свій дискурс до декількох питань – мови, історичної справедливості та
імперіалізму Росії, дало можливість лівим навіть частково паралізувати і так
хворобливий правий рух. Здебільшого через намагання знайти проблемні зони, які
дали б можливість показати свою відмінність від „старих лівих”, „нові ліві”
залізли в традиційне поле правих. І це викликало в багатьох „національно
свідомих” людей когнітивний дисонанс. Молоді ліваки перейшли на українську мову
(принаймні, публічно), визнають УПА борцями з тоталітаризмами і критикують
всякий імперіалізм, в тому числі й російський. І багато „національно свідомих”,
бачачи це, роблять висновок: раз так, то вони нормальні хлопці і нам з ними по
дорозі.


Але подібний висновок є
вкрай недалекоглядним, оскільки призводять до того, що український правий рух
остаточно занепадає, та ще і скочується вліво. Такі висновки логічно витікають
із попередніх, коли деякі праві казали: от КПУ – погані, бо вони неукраїнські
ліві, а от будуть українські ліві (тобто які розмовляють українською?) і вони
будуть хороші. Такі міркування викликають подив своєю поверховістю.


Лівацтво – це завжди
деградація та ідеологія унтерменшів і не має жодної різниці, якою мовою
розмовляють її адепти. Обкурені паризькі студенти зразка 1968 року, яких
копіюють „українські ліві” несли уродство і виродження, знищували останні
бастіони здорових ідей в Європі. Саме покоління тих, хто горланив „забороняти
заборонено”, остаточно перетворили колись величну Європу на лівацько-ліберальний
Євросоюз, цей інструмент знищення корінних народів континенту. І як можна
вважати тих, хто захоплюється цими гаслами, хто продовжує знищувати все здорове
і величне нашими друзями? Яка різниця, якою мовою вони розмовляють? Вони
виступають проти усякого імперіалізму? Тобто вони виступають проти нас –
українських імперіалістів і борців за великодержавність. Вони за емансипацію
особистості, тотальну свободу та ін. – а ми за дисципліну, ієрархію, порядок,
вони за „вільну особистість” (виродженого дегенерата-збоченця), а ми за Людину –
носія великих цінностей, людину волі та сили. Вони проти расизму (тобто за
знищення Білої раси та перетворення Європи на расовий відстійник), а ми за
боротьбу всіх Білих націй за збереження власного життя. „Націонал-антифа” – це
спроба перетворити правий рух на деградоване лівацтво з відповідними наслідками.


Ще одні жителі
політичного маргінесу – ультраправі гітлерофіли (германофіли). Здебільшого це
молодь, яка належить до субкультурних молодіжних середовищ. До їх позитивних
сторін варто віднести готовність до прямої дії та певну ідейну спорідненість із
Новим Націоналізмом (Соціал-Націоналізмом). До вад відносимо: часто патологічне
антипартійництво і анархічність, несприйняття і острах перед будь-якою
організованістю та порядком, загалом низький рівень ідеологічної підготовки і
політичної грамотності, обмеженість рамками молодіжної субкультури. Цей самий
субкультурний характер цього середовища не дає йому розвиватися і ставати
реальною силою, вийти на більш високий рівень.


Якщо ж говорити про
ідеологію, то тут ми навряд чи можемо говорити про неї як таку. Скоріше мова
може йти про фетишизацію зовнішніх атрибутів німецького націонал-соціалізму,
приводячи до його сліпої ідеалізації. Причому часто (хоча здебільшого
підсвідомо) це перетворюється на інструмент епатажу, захоплення формою, яке
майже завжди поєднується зі слабким розумінням змісту і, тим більше, мети своєї
діяльності. Є рація в точці зору, яка припускає, що субкультурно-анархічний
характер ультраправих молодіжних рухів в повоєнній Європі запрограмований
навмисно, аби схильна до правих ідей пасіонарна молодь „випускала пару” в
допустимих формах, маргіналізувалася і не могла скласти реальної загрози
ліберальному режиму. Тому ультраправих германофілів не можна сприймати як силу,
яка зможе самостійно, зсередини організуватися в серйозний рух. Вони мають стати
одним з середовищ, які на перших етапах складуть кістяк нового
Соціал-Націоналістичного руху, який стихійний запал молоді поставить на міцні
організаційні та ідеологічні основи.



 


ВИСНОВКИ


Новий Соціал-Націоналізм
має розпочатися із остаточного і повного розриву із лібералізмом. Вже мертвий,
але все ще за інерцією присутній в українському дискурсі конструкт під назвою
„націонал-демократія” має бути знищений повністю, безжально і швидко. Сьогодні
ми повинні щосили бити по цьому низькопробному ідеологічному сурогату, який
заважає (і заважатиме! – поки ми його не знищимо) українському правому руху
стати справді масовим і актуальним.


В умовах
постколоніального розвитку України „націонал-демократія” виступила таким собі
замінником правої ідеології в Україні, приблизно як жувальна гумка замінює смак
справжніх свіжих фруктів. Через слабкість націоналізму і його, за великим
рахунком, інтегрованість у загальний „націонал-демократичний” контекст, та
частина суспільства, яка могла і може бути нашою базою, стала електоральним
полем, на якому випасалися „націонал-демократи”, з самого початку переповнені
кон’юнктурниками, колишніми гебістами, комсюками та іншим збродом, що вчасно
перефарбувався в жовто-блакитні кольори.


„Націонал-демократія”
(як і „помаранчевізм” – ідейний наступник націонал-демократії) не є політичною
ідеологію. Це сукупність постімперських комплексів, ліберальних мотивів та
українського культурництва. Це не більше, ніж безалкогольне пиво від політики.
Це яскравий приклад того, що Донцов характеризував як „провансальство”, з усіма
його атрибутами. Причому історія повторюється: український націоналізм 30-50 рр.
ХХ ст. розпочався саме з критики і остаточного розриву з провансальством,
сьогодні ж новий Український Націоналізм не відбудеться, якщо не переступить
через труп „націонал-демократії”. Новий Український Націоналізм має методично
руйнувати всілякі асоціації з „націонал-демократією”, „помаранчевими” і
лібералізмом, принципово позиціонувати себе як антиліберальна сила.
Ліберально-культурницький симулятор буде замінено на повноцінний і не
симулятивний правий рух.


Соціал-Націоналістичний
рух має ставити перед собою мету – побудувати Велику Україну, яка стане
авангардом другої хвилі Консервативної революції і стане зорею Нового Арійського
Порядку. Для цього необхідно здійснити Націоналістичну революцію, передвісниками
і творцями якої стануть нові люди – Герої нової доби, майбутня еліта Великої
України, метою яких буде підняти до свого рівня всю націю, фактично витворити
новий антропологічний тип людини – творця нової епохи. Тільки поставивши перед
собою такі цілі Український Соціал-Націоналізм зможе стати великим рухом. Лише
ті, хто ставив перед собою грандіозні завдання, залишали слід в історії та могли
змінювати її хід.


 


07.04.2008


Ну
і що ви із цього приводу думаєте ?


Для
обміну думками: 8(050)6164140 Олександр Коваленко


 


 

Поділитися