Конфлікт

КОНФЛІКТ


 


27 серпня 2004 року Президент
Молдови Володимир Воронін, виступаючи по національному телебаченню, заявив про
припинення переговорів Кишинева з Тирасполем. Зокрема він сказав: “З Тирасполем
розмов більше не буде. Ми продовжимо діалог лише з тими, кому Тирасполь підлягає
безпосередньо”.


Воронін прозоро натякнув на
Росію, яку разом з Україною у тому ж виступі назвав “адвокатами незаконного
режиму”.


Москва оперативно відреагувала на
випади головного молдавського комуніста. МЗС Росії заявило: “Росія не бачить
альтернативи прямим переговорам з придністровської проблеми”. Україна традиційно
відмовчується. Наша хата скраю…


Тим часом загострення
придністровсько-молдавських стосунків зростає. Питання лише в тому, наскільки
далеко суперники готові зайти у своєму протистоянні і що саме кожна зі сторін
конфлікту розраховує отримати в якості головного
призу.


 


Тло
конфлікту


Для всіх зрозуміло, що
ініціатором загострення конфлікту Кишинів виступає свідомо. З початку приходу до
влади Воронін і його команда цілеспрямовано готувалася до війни. До війни
готували світову і молдовську громадську думку. Комуністам, які розуміються на
пропагандистських війнах таки вдалося використати фактор Придністров`я для
консолідації молдовського суспільства. Три громади, що традиційно ворогують між
собою у цьому питанні досягають консенсусу. Треба визнати, що проявивши повну
невідповідність у питаннях політичних та економічних комуністи проводять дуже
вдалу медійну політику.


Натомість пропаганда
Придністров`я пасе задніх. За останні декілька років в громадській думці
республіки вкоренилися капітулянтські положення “досягнення домовленостей з
братським народом Молдови”. Більше того! Подібні настрої пов`язуються з мріями
про “відновлення СРСР”, “об`єднання всієї країни”. Всюди можна почути
демагогічні заяви на кшталт: “треба домовлятися та об`єднуватися”. Головним
підмурком таких настроїв є те, що значна частина населення ПМР начебто й досі
знаходиться в СРСР. Національна пропаганда не ведеться. За таких умов кордон з
Молдовою все більше видається анахронізмом. Останнім часом на озброєння береться
конструкція “придністровський народ”… Коментарі, як то кажуть, зайві.
Українська частина населення пасивна. Молдавани вичікують. Фактично
“локомотивом” республіки є російськомовна частина населення з її ностальгією за
СРСР.


Однак не все так погано. Зокрема,
монолітність та громадська активність придністровського суспільства вражає.
Особливо тих, хто прибуває сюди з України. Ось де народ та влада єдині! За цим
показником придністровське суспільство на декілька порядків випереджає
молдавське, де недовіра до влади сягає астрономічних вершин. Хоча втішати себе
цим стає дедалі небезпечно.


 


Федерація?


На нашу думку – ні. Ні за яких
обставин. Не дивлячись на всі реверанси різним федеративним проектам. В Молдові
будь яка легітимізація ПМР невідворотно приведе до вибуху. Придністровців
паралізує сама можливість одного дня стати громадянами Румунії… А кого б з нас
це не паралізувало? Хай навіть і в рамках Єдиного Європейського
Простору.


До того ж федеративне
облаштування вимагає передусім поваги до влади закону, демократичних традицій,
нарешті традицій до мирного співіснування громадян різних національностей. Тут
що вже казати про Молдову. Достатньо згадати практику вирішення українського
питання в Румунії… В Молдові ж федералізм – нонсенс. Взяти хоча б розгром
гагаузької автономії.


Фактично під назвою “федерація”
сторонами протегувалися два сценарії розвитку подій.


Конфедерація, коли між недружніми державами
зберігається кордон, а в середині кожної з них збройні сили здатні при
необхідності захистити від сусіда по федерації.


Захоплення ПМР, знищення всіх його
державних структур, уніфікація.


Перший варіант абсолютно не
влаштовує Вороніна, для якого “об`єднання” є перш за все комерційним проектом,
направленим на перерозподіл придністровської власності. Якщо в радянські часи
частка придністровської промисловості в загальномолдовській “кишені” складала до
40%, то після “перебудови”, після того як молдовські підприємства “лягли”, а
придністровські продовжують успішно працювати, вона сягає
80%!


Другий – придністровців. Навколо
переговорів, що тривають вже понад 10 років, закономірно виник пласт людей, що
годуються з цього процесу і бажали б, щоби він тривав нескінченно довго.
Фактично, це тип колишнього комсомольського працівника, який зберігся і успішно
паразитує по обидва боки Дністра. Однак час істини неухильно
наближається.


Нижче ми подаємо точки зору
різних національних складових сторін цього конфлікту на його вирішення.
Безумовно присутні й інші бачення, як в рамках викладених поглядів, так і поза
ними. Однак нам здається, що викладені тут погляди є найбільш характерними та
“правильними” для кожної сторони. Умовно їх можна розділити на “українську”,
“румунську”, “російську”, “придністровську” та
“молдовську”.


Нам здається природнім, що
“українська” та “придністровська” конвергують в одному напрямку, “російська” по
суті співпадає з “румунським” баченням розвитку “федеративного” процесу і лише
“молдавсько-комуністична” стоїть окремо. Хоча остання має під собою не так
розвиток національних інтересів, як кланових. Феномен досить знайомий нам з
української дійсності…


 


Головне, що нашу державність


визнає наш
народ


 


Ці
слова Президента Придністровської республіки Ігоря Смірнова є, на нашу думку,
визначальними для розуміння ситуації в регіоні. (Ми на власні очі бачили цю
підтримку. За таких умов відступ з принципових, завойованих у тяжкій боротьбі
позицій означав би зраду цього народу.)


Президент
вважає, що не дивлячись на те, що сьогодні у Тирасполя з Кишиневом нема
практично ніяких стосунків, переговори по їх нормалізації мають бути продовжені.
Їм нема альтернативи. Разом з тим керівництво республіки
звернулося до урядів Росії та України, як гарантів з проханням: першій посилити
свою миротворчу присутність на берегах Дністра; другій – проявити
її.
Під цим керівництво Придністров`я розуміє також фізичне
збільшення кількості миротворців та забезпечення їх відповідною військовою
технікою.


Сьогодні,
на думку керівництва ПМР, в Молдові вже підрахували, на скільки відсотків вони
зможуть виправити свої справи, захопивши власність Придністров`я. Тому Тирасполь
має намір вести переговори виключно про нормалізацію стосунків з Республікою
Молдова.


“У
Вороніна (президента Молдови)
сьогодні одна мета – власність Придністров`я. Лише таким чином він може
“виконати” свої передвиборчі обіцянки напередодні нових, березневих, 2005 року
виборів. Бо за попередні роки молдовським комуністам не вдалося провести в
країні ніяких позитивних змін”.


Відносно
ж міжнародного визнання… то сьогодні ПМР всупереч економічній блокаді з боку
Молдови успішно продає продукцію своїх підприємств до 176 країн світу. На думку
керівництва республіки оптимальним для вирішення придністровського вузла міг би
бути досвід Кіпра, за яким можна було б провести референдум з питання утворення
спільної держави з Молдовою. Як відомо, на Кіпрі такий плебісцит проводився
окремо в турецькій та грецькій частинах острова. Придністровці мають отримати можливість
реалізувати своє право на самовизначення, яке у них є за всіма міжнародними
стандартами.


 


Чи
прагне Молдова до ЄС?


 


Прийнято
вважати, що Молдова, а точніше її теперішня влада, прагне інтегруватися в
Європу. Проте, це судження досить спірне. З одного боку, мешканці Молдови,
значна частина яких змушена заробляти на прожиття за межами своєї країни, дійсно
дуже хочуть попасти на простори ЄС, а точніше – в простір Шенгена. З іншого боку
– цілі нинішньої кишинівської влади прямо протилежні. Реальне приєднання до ЄС,
нехай навіть часткове, нехай навіть в рамках якої-небудь “сусідньої” програми
значило б неминучу політичну смерть і для самого Володимира Вороніна, і його
найближчого оточення. ЄС не терпітиме біля себе комуніста, що запроваджує в
Молдові тоталітарний режим. Та й самі громадяни Молдови, що скуштували в повній
мірі європейського життя, вже не поведуться на дешеві агітки газети “Комуніст”.
Воронін чудово це розуміє, і тому, не дивлячись на всі свої “європейські”
декларації, зовсім не хоче розкрити навстіж перед населенням Молдови двері до
Європи.


Реально
Воронін хоче намертво заякорити Молдову між Заходом і Сходом, використовуючи
замість якоря Придністров`я. Результатом його зусиль, за задумом “молдавського
Мао”, має стати маленьке особисте князівство, абсолютно закрите ззовні, де
батько й син Вороніни могли б правити необмежене довго.


В
цьому руслі конкретні кроки молдовської влади.


Директор
державного підприємства “Залізничні дороги Молдови” Мирон Гагауз заявив про
рішення офіційного Кишинева з 1 вересня 2004 року заборонити рух пасажирських та
транспортних потягів через Придністров`я. Відповідні телеграми були розіслані до
всіх транспортних управлінь країн СНД… Ці
заходи були відповіддю на дії Росії та України, які не підтримали економічну
блокаду ПМР, що її розпочала Молдова.


Позиція
України з цього питання була визначена у відповіді Міністра транспорту України
молдовській стороні.


“Пане
Гагауз! Розглянувши Ваші диспетчерські та телеграфічні повідомлення, я
рекомендую Вам вивчити елементарні питання транспортного права, не кажучи вже
про основи етики, та припинити дезінформовувати транспортне співтовариство країн
СНД, намагаючись схилити Українську залізницю до участі в блокуванні доставки
вантажів у Придністров`я”.


 


Український
вектор


 


Невиразність  політичної лінії  Росії в  придністровському регіоні,  що спостерігається протягом всієї
історії існування ПМР, неминуче веде до втрати Тирасполем проросійської
орієнтації. Очевидно це було вже давно, але не був зрозумілий вектор подальшого
розвитку, що його обере придністровське керівництво в результаті розчарування
Росією. Сьогодні ми спостерігаємо як цей вектор починає вимальовуватись.
Придністровські еліти, не бажаючи капітулювати перед Кишиневом, але наполегливо
заштовхувані Москвою “під дах” “загального Молдово-придністровського
федерального дому”, все менше пов`язують своє майбутнє з Росією і всі надії
покладають на Україну.


Вирішити
придністровську проблему можна шляхом входження ПМР на правах автономної
республіки до складу України.


Подібний
проект має під собою досить серйозне правове та історичне підґрунтя. Якщо Молдова, Росія, Україна та
Придністров`я визнають незаконним юридично суперечливе рішення ВР СРСР від 2
серпня 1940 року про утворення Молдавської РСР, то шлях до подолання конфлікту
буде відкрито.


Молдавську
АРСР з адміністративним центром у місті Балта на території нинішнього
Придністров`я і деяких районів України було створено 12 жовтня 1924 року. У 1929
році статус адміністративного центру було передано Тирасполю. Створення МАРСР
було обумовлено винятково політичними причинами – радянський уряд розраховував
повернути втрачену в 1918 році Бессарабію шляхом “приєднання” до вже існуючої
молдавської автономії, що пізніше і було з успіхом зроблено. Однак на момент
створення МАРСР молдавани чисельно аж ніяк не переважали серед населення
республіки: 48,5% мешканців автономії складали українці, 30% молдавани, близько
9% – росіяни.


В
червні 1940 року Бессарабію було повернено до складу СРСР, а на її території 2
серпня того ж року було створено Молдавську РСР. У новостворену республіку
увійшли лише 6 районів МАРСР, а інші 17, оскільки їх історична місія в проекті
“возз`єднання” Молдавії була вичерпана, опинилися розподілені між Одеською та
Вінницькою областями України. До України відійшов і колишній адміністративний
центр молдавської автономії – Балта. Юридично процедура створення Молдавської
РСР може бути оскаржена, оскільки парламенти МАРСР та УРСР не ратифікували
відповідних документів, як це було передбачено їхніми конституціями. Замість них
рішення про створення нової республіки прийняла ВР СРСР.


Таким
чином остаточне врегулювання придністровської проблеми має здійснюватися через
визнання незаконним рішення Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 року про
утворення Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки шляхом приєднання
частини Молдавської АРСР, котру зараз складає територія Придністровської
Молдавської Республіки, до Бессарабії.


До
цих історичних та юридичних аргументів на користь приєднання ПМР до України
можна додати і те, що на території Придністров`я проживає близько 300 тис.
українців (більше третини населення), при цьому близько 50 тис. з них – мають
українське громадянство.


Пропоноване
вирішення придністровської проблеми може влаштувати і Кишинів. Кишинівські еліти
не можуть не розуміти, що “повернення” Придністров`я до складу Молдови в
найближчій перспективі неможливе. Той факт, що придністровський конфлікт не
урегульований, стримує ініціативи Кишинева і Бухареста, спрямовані на створення
єдиної румунської держави. В цьому контексті Молдова може зважитися на
реалізацію запропонованого українською стороною сценарію, маючи на увазі дві
мети:



остаточно врегулювати придністровський конфлікт, відкривши для себе перспективи
більш тісної інтеграції з Румунією та євроструктурами;



ліквідувати зону російського впливу в Придністровському регіоні, віддавши
бунтівну територію Україні – майбутньому партнеру по НАТО і
ЄС.


 


Придністровський
якір


 


В
серпні 2004 р. колишній міністр закордонних справ Румунії Адріан Северин у
черговий раз виклав своє бачення придністровської проблеми в статті
“Придністровський якір: інтереси та рішення”.


На
думку Северина, Придністров`я, за задумом його творців, повинно було утримати
Молдову в сфері російського впливу. Він уточнює, що саме Бессарабія, а не
Молдова була важливою для Росії, адже лише вона забезпечувала вихід до Дунаю,
слугуючи трампліном Росії у напрямку до Балкан і центральної Європи. Після того,
як Бессарабія була приєднана до СРСР, Сталін поставив її на “якір”: передав
Україні південні і північні повіти Бессарабії, приєднав до створеної Молдавської
Радянської Соціалістичної Республіки територію нинішнього Придністров`я. Все це
мало надійно закріпити Бессарабію в складі Радянського
Союзу.


Северин
вважає, що ПМР сьогодні є “якорем” не лише для Молдови і Румунії, скільки для
України і Росії.


Відштовхуючись
від цього положення, румунський дипломат розглядає перспективи придністровського
урегулювання. “Можлива альтернатива полягає зараз зовсім не в тому, щоб Румунія
відмовилась чи не відмовилась від Придністров`я. Вона в іншому – в тому, щоб
Республіка Молдова вибрала, нарешті, між союзом з Придністров`ям чи союзом з
Європою. Якщо для Молдови європейська інтеграція справді абсолютний пріоритет,
вона повинна ясно і чітко дати відповідь на питання, в якому випадку в неї
більше шансів отримати статус члена ЄС: поглинаючи Придністров`я, чи
погоджуючись на його відокремлення?”


Проблема
вибору, на його думку, стоїть також і перед Україною. “Україна повинна
визначити, в якому оточенні її незалежність стане більш реалістичною: в якості
партнера Росії чи кандидата на євроінтеграцію?” Щодо останнього варіанту Северин
впевнений, що придністровські ускладнення будуть віддаляти Україну від Європи,
так як питання про те, чи зможуть НАТО і ЄС повторити литовський сценарій і
погодитись з наявністю на їх просторі придністровського анклаву на зразок
Калінінграда, залишається відкритим.


Де ж
вихід з цього лабіринту? Румунський дипломат вважає, що найкращим рішенням був
би компромісний статус Придністров`я, досягнутий у результаті синхронізації
зусиль України і Росії з західними альянтами. На думку Северина, Придністров`я
могло б стати “таким собі східним Монако на просторі міжнародного права,
економічно спонсорованим Києвом і опікуваним Москвою в питаннях безпеки. Таким
чином, ЄС утвердив би свій чіткий східний кордон, в тій мірі, в якій почав би
проводити політико-економічні програми, що гарантують інтеграцію додністровської
Молдови. США не потрібна хронічно нестабільна молдово-придністровська федерація.
Погоджуючись з воєнним нейтралітетом Молдови і приймаючи обмежену військову
присутність Росії в Придністров`ї, Вашингтон міг би досягти погодження з Москвою
і щодо вирішення деяких конфліктів на Кавказі”.


Що
стосується Румунії, то єдиний її інтерес в Придністров`ї Северин бачить в
перетворенні нинішнього вогнища напруги в “спільноту, що поважає міжнародний
порядок”. А ось у регіоні в цілому Румунія має і більш активні інтереси, які
зводяться, по-перше, до “інтеграції додністровської Молдови в ЄС”, по-друге, до
“збереження державності, незалежності і стабільності України”, і по-третє, до
“створення зони безпеки, включаючи системи контролю і колективні гарантії на
кордоні між євроатлантичним і російсько-азійським
простором”.


Северин
фактично визнає, що:



Найкращими гарантами і найбільш зацікавленими в досягненні стабільності в
Придністров`ї сторонами являються Росія та Україна;



Румунія не має життєво важливих інтересів у Придністров`ї;



Придністровська державність міцно закріпилась на цій території і Захід не в
стані наступати далі, якщо, звісно, не розглядати варіанти застосування грубої
сили (а будучи розумним і реалістичним політиком, Северин його і не
розглядає).


Таким
чином, як це і прогнозували аналітики, ідея придністровського визнання шляхом
зміни державного статусу Республіки Молдова, запропонована російським
політологом Станіславом Бєлковським, успішно розвивається і все більш
доброзичливо сприймається у впливових колах Бухареста, не дивлячись на
“офіційний” скепсис, що мав місце на Бухарестській конференції на початку червня
та всупереч антипридністровським настроям в Румунії, що різко загострились в
зв`язку з ситуацією навколо румуномовних шкіл в ПМР.


 


Державній
незалежності Придністров`я


нема
альтернативи


 


вважає
Станіслав Бєлковський, президент інституту національної стратегії Росії. Хай
читач не лякається потужної назви цього закладу. Останнім часом і у нас і в
Росії подібні назви є ознакою скромних громадських організацій. Однак, “рішення
молдавської влади перейти до відкритої конфронтації з ПМР поховало будь яку   можливість створення спільної
держави” – вважає він же.


Позиція
Станіслава Бєлковського, головного російського експерта з цього питання,
отримала міжнародний статус і є сьогодні визначальною, якщо не в офіційній
російській позиції, то в політологічній. “Те, що сьогодні відбувається на
берегах Дністра, має покласти край багатолітнім розмовам про федерацію,
фантастичним проектам створення спільної держави з центром у Кишиневі.
Невідповідність цих планів реальності сьогодні стала зрозуміла і практично і
теоретично. Офіційний Тирасполь має прийняти курс на
повну незалежність, а не на інтеграцію у будь-яку іншу державу – навіть якщо це
буде Росія чи Україна.”


За
Бєлковським, Росія має виступити гарантом безпеки незалежності Придністров`я, а
російському керівництву треба негайно визначитися з цього питання, інакше воно
ризикує втратити роль “модератора пострадянського
простору”.


Головне,
на думку президента інституту, сконцентрувати зусилля на формуванні “нового
іміджу ПМР на Заході, і, в першу чергу, в Євросоюзі”.


В
свою чергу, представник офіційної Москви, що перебував на берегах Дністра з 25
по 31 серпня, Ігор Савольський вичерпно сформулював ставлення Росії до останніх
подій в регіоні. Йти на зміну п`ятистороннього формату переговорів (нагадаємо,
що участь у переговорах беруть представники України, Росії, ОБСЄ, Молдови та
Придністров`я) і формату миротворчої операції, як того вимагає Молдова, Росія не
буде. Москва готова прикласти всі зусилля для того, щоб не допустити загострення
ситуації. Однак зрозуміло, що однієї лише консервації та збереження
колишнього невизначеного стану вже замало.
(Як бачимо, тут позиції
офіційної і неофіційної Москви найближче “підходять” одна до одної…).


 


 


http://unaunso.org


http://una-unso.info


http://vinnica.una-unso.info


http://kharkov.una-unso.info


 

Поділитися