• Home »
  • Архів »
  • Інтеграція кримських татар в українське суспільство: проблеми і перспективи

Інтеграція кримських татар в українське суспільство: проблеми і перспективи

ІНТЕГРАЦІЯ
КРИМСЬКИХ ТАТАР


В УКРАЇНСЬКЕ
СУСПІЛЬСТВО:


ПРОБЛЕМИ І
ПЕРСПЕКТИВИ


 


(Аналітичні
оцінки Національного інституту стратегічних досліджень
. Київ
– 2004
)


(Подається
зі скороченнями)


 


І.
Кримськотатарський етнос: особливості історії
становлення


 


 


Кримські татари є
відносно молодим етносом. Витоки кримських татар сягають Середньовіччя, коли на
кримських землях з`явилися татарські племена у складі військ Чингиз-хана.
Після перемоги над руськими військами на р. Калка у 1223 р. завойовники
рушили на зимівлю у теп­лий Крим, під Судак. Власне, саме з цього часу і
почина­ється присутність на Кримському півострові предків ни­нішніх
кримських татар. У Криму завойовники зіткнули­ся з давніми автохтонами краю
– русами, готами, аланами, хозарами, греками та іншими етносами, від яких
от­римали потужні цивілізаційні і генетичні впливи.
Тому їхня
самобутність істотно визначилася сприйняттям понтійської
культури.


Активність кримських
татар на півострові та їхнє про­тистояння сусідам – Київській Русі, Порті,
Польщі, Московії, Литві, посилена подальшим ослабленням Золотої Орди та
наростанням у цій державі відцентрових тенденції, завершилася, зрештою,
створенням у 1433 р. Кримсь­кого ханства – незалежної держави на теренах
Північно­го Причорномор`я.


Кримське ханство було
традиційним східним ієрархіч­ним суспільством монархічно-кланового типу.
Верховна влада була спадковою для роду Гіреїв, нащадків Чингизидів, і за всі
роки існування ханства на троні не сидів ніхто, крім Гіреїв. Цементувальними
силами суспільства були бейські клани, з, яких головними були п`ять – Ширін,
Мансур, Шейхун, Даїр, Кулук, а також сукупність місцевих феодалів – мурз. Це
було поліетнічне суспільство, у яко­му системоутворювальним чинником були
власне крим­ські татари. Але найчисленнішим етносом, навіть у часи
розквіту Кримського ханства, були українці
(див.: Евлія Челебі, перепис 1667
року). І Проте реальним суверенітетом Кримське ханство володіло недовго,
лише з 1433 до 1475 року – до встанов­лення над ним протекторату Отаманської
Порти. Фор­мальне проголошення Кримського ханства незалежним у 1774 р. було
вимушеним компромісом між Туреччиною та Росією, який невдовзі (у 1783р.)
завершився указом Катерини
II про включення Кримського ханства
до скла­ду Російської імперії з ліквідацією його державно-полі­тичного
устрою. З тих пір кримські татари більше ніко­ли не здобували політичної
незалежності.


Далі історія кримських
татар пов`язана з історією Ро­сійської імперії як частини її населення. І з
кінця
XVIII до поч. XX ст. територія Криму певною мірою
втратила свою етнічну та культурну ідентичність внаслідок цілеспрямованої
демографічної та економічної політики Російської держави.


У визвольних змаганнях
початку
XX століття Крим законодавче
визначився як частина України. І лише внаслідок силових дій з боку Росії його
було вилучено зі складу України на користь РРФСР.


30 червня 1945 р. за поданням
Президії Верховної Ра­ди РРФСР було прийнято Постанову Президії Верховної
Ради СРСР про перетворення Кримської АРСР у Крим­ську область у складі
РРФСР.


Пізніше, у
1954 р., внаслідок фактичного провалу пла­ну економічної інтеграції Криму в
народногосподарський комплекс РРФСР, Кримську область було передано до складу
УРСР, а у 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила відновити Кримську Автономну
Радянську соціалістичну Республіку. Так почався новітній період в історії
Криму.


 


II.
Депортація кримських татар 1944
р. та політико-правові підстави їхнього повернення в Україну


 


Кримський півострів «пережив» декілька масових
де­портацій свого населення, які були викликані різними за вагою та
специфікою причинами: неоднозначною по­зицією мусульманської його частини в
період російсько-турецьких війн, політикою Російської імперії та СРСР,
спрямованою на зміну етнічної структури населення півострова, прагненням
кримських татар та деяких інших етносів зберегти свою етнічну самобутність у
більш спри­ятливому соціокультурному оточенні тощо.


Першою
масовою депортацією
населення
Криму за но­вих часів можна вважати масове виселення з Криму хри­стиян.
21 травня 1778 р. імператриця Катерина
II підпи­сала
«Найвищу грамоту про влаштування християн, ви­ведених з Криму». Смисл акції
полягав в ослабленні еко­номіки Кримського ханства, а отже і Туреччини, його
сю­зерена, оскільки християни переважали у сфері торгівлі, будівництва,
ремесел, морської справи.


Друга хвиля
депортації
може бути названа
вимушеною політико-економічною еміграцією. Найвища її інтенсив­ність
припадає на кінець
XVIII – початок
XIX ст., коли, за
даними П. Сумарокова, півострів залишило три чверті кримськотатарського
населення.


Третя хвиля
еміграції
кримських татар
була ініційова­на негативними для Росії наслідками Кримської війни 1853-1856
рр. У пошуках причини поразки у війні росій­ська адміністрація звинувачувала
кримських татар у зраді Росії на користь Туреччини, з відповідними
економічни­ми та управлінськими санкціями. Як наслідок – чергова вимушена
еміграція кримських татар у напрямку Добруджі і Туреччини, яка була особливо
інтенсивною у 1860-1862 рр. За офіційними даними, у цей час Крим по­кинуло
131 тис. кримських татар; повністю або частково знелюдніло 687 сіл, внаслідок
чого різко скоротилася кі­лькість сільського населення; якщо у 1853 р. воно
склада­ло 225,6 тис., то у 1865р. – лише 122 тис. чоловік.


Четвертий
спалах еміграції
також був
викликаний російсько-турецькою війною, на цей раз 1877-1878 рр. Внаслідок цього
Крим покинули ще близько
30 тис.
татар. Водночас мала місце цілеспрямована імміграційна політика Російсь­кої
імперії щодо Криму. З 1865 р. до 1897 р. його населення збільшилося майже
втричі: з 194 тис. до 547 тис. чоловік Його етнічний склад при цьому був такий:
українці і росія­ни складали 44,9 %, кримські татари – 33,2 %, євреї – 4,7
%, греки – 3,1 %, вірмени – 1,5% тощо.


У період
соціальних зрушень 1917-1921 рр. кримські та­тари намагалися проголосити
свій суверенітет над Кримом.


Однак
визначальною була воля більшості населення Криму стати невід`ємною частиною
України, так само як і законо­давчі акти центральних властей щодо
приналежності Криму до України. Проте перемогла експансіоністська лінія
РРФСР, яка військовими засобами підкорила Кримський
півострів.


Внаслідок
такої політики Росії відбулася чергова, п`ята, хвиля вимушеної еміграції
кримських татар за межі півострова, що призвело навіть до скорочення
загальної чи­сельності населення: якщо у 1913 р., за офіційними даними, у
Криму проживали 730 тис. мешканців, то у 1926 р. їх за­лишилося 714 тис.,
чисельність кримських татар скороти­лася зі 183 тис. до 179 тис.
чоловік.


У складних
умовах другої світової війни відбулася депор­тація низки етнічних груп з
території Кримського півостро­ва до РРФСР, Узбецької РСР та Казахської РСР.
12 жовт­ня 1943р. було ліквідовано Карачаївську автономну область, 27 грудня
1943р. – Калмицьку АРСР, а 7 березня 1944р. -Чечено-Інгуську АРСР, у квітні 1944
р. з різних земель бу­ло депортовано балкарців тощо. Важливо взяти до уваги,
яким саме чином визначався юридичний суб`єкт переселен­ня. Якщо стосовно
кримських татар у назвах визначався ли­ше етнонім депортованої спільноти
(постанова ДКО СРСР «Про кримських татар» від 11 травня 1944р. № 5859), а
політичне обгрунтування містилося вже у тексті даної влад­ної постанови, то
у постанові ДКО СРСР № 5984  від 2
червня 1944 р. депортованих додатково до кримських татар болгар, вірменів і
греків у назві постанови поіменовано «ні­мецькими прибічниками». Тим самим,
вже у назві було за­фіксовано політико-правове підґрунтя щодо депортації цих
груп кримського населення.


Так
відбулася шоста хвиля депортації населення Крим­ського півострова.
Статус кримських татар в період депор­тації визначався чинним законодавством
та нормативни­ми актами СРСР, зокрема постановами ВЦВК, РНК та ДКО. При
цьому виключний пріоритет мали рішення цен­тральних органів влади, а
відповідні акти та постанови на місцях мали вторинний, виконавчий
характер.


Таким чином,
депортація кримських татар, болгар, вірмен, греків та представників інших
національностей з території Криму як громадян СРСР (І, відповідно, як громадян
РРФСР) здійснювалася на основі політико-ідеологічних рішень центральних органів
радянської влади та у межах загальносоюзного законодавства і аж ніяк не правових
норм УРСР. Передача Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР, так само
як і раніше зміна політико-адміністративного статусу Криму (пе­ретворення
автономії на область), також відбулися у межах політико-правової системи
Радянського Союзу.


Оскільки
Україна не несе відповідальності за депор­тацію кримських татар та інших
національних меншин, що була здійснена радянською владою в колишньому СРСР, то
всю й діяльність щодо повернення й облаш­тування кримських репатріантів
необхідно розгляда­ти як акт доброї політичної волі Української
держа­ви, що керується високими нормами демократії і гу­манізму та
глибокої поваги до права національних спіль­нот проживати на землі предків і
отримати україн­ське громадянство.


Розв`язання проблеми
інтеграції кримських татар в українське суспільство суттєво ускладнюється
суперечливою позицією деяких радикальних організацій кримських татар: з одного
боку, ці організації вимагають гарантування з боку України кримським татарам
всіх громадянських прав згідно із сучасним законодавчим полем держави, з другого
– у своїх політичних домаганнях, явно чи неявне, апелюють до реалій минулих
часів, насамперед феномену Кримського ханства як кримськотатарської державності.
Подібна позиція у політико-правовому вимірі утруднює повноцінну інтеграцію
кримсь­ких татар в українське суспільство


На
сьогодні в українському політикумі можна виокре­мити кілька концептуальних
підходів до визначення статусу кримських татар як об`єктів етнополітики
Української держави.


Перший:
кримські
татари є етносом, що володіє рівними правами стосовно всіх інших національних
меншин (етнічних груп) населення Криму й України в цілому, але з огляду на
особливі причини (депортація) потребує додаткової державної підтримки як
гарантії свого збере­ження і розвитку. Цей підхід репрезентований у змісті
бі­льшості рішень органів виконавчої влади України, а та­кож
нормативно-правових актів Верховної Ради і Ради Міністрів АРК.


Другий
концептуальний підхід виходить з того, що кримські татари є «корінним  народом», що володіє пра­вом на
політичне самовизначення на своїй національній території в Криму в межах
Української держави. Термін «корінні народи» вживається у Конституції України
(ст. 11, ст. 92 п, 3., ст. 119 п. 3). Але законодавець не вказує різниці між
реалізацією «програм соціально-економічного та куль­турного розвитку»
«корінних народів і національних мен­шин» (Конституція України, ст. 119 п.
3), не дає дефініції й тлумачення цього поняття.


Основними аргументами
прихильників даної концеп­ції, насамперед Меджлісу, є ознаки автохтонності
крим­ськотатарського народу в Криму, його прагнення до ет­нічної
самоідентифікації, відсутність «материнської дер­жави» за межами України, а
також неможливість реалі­зації кримськими татарами своїх політичних прав в
умо­вах домінування у Криму російськомовного
населення.


Третім
концептуальним
підходом є модель національ­но-культурної автономії кримських татар у Криму,
пра­вові основи і механізми реалізації якої в українському
за­конодавстві поки що не визначені. Цей підхід відкидаєть­ся більшістю
структур кримськотатарського національно­го руху, тому що нібито створення
національно-культур­ної автономії кримських татар нівелює їхній політичний
вплив і визначає перехід від теперішніх етнічних основ політичної діяльності до
загальнополітичного процесу в рамках чинного законодавства.


Одночасно
з цим питання про концептуальні підходи до вирішення політико-правових проблем
інтеграції стало найбільш полемічним, особливо у частині надання
кримсь­котатарському народу статусу «корінного», оскільки не іс­нує на
сьогодні загальновизнаного, стійкого визначення по­няття «корінний
народ».


 


ІІІ. Етнополітичні аспекти
сучасної ідентифікації кримськотатарської спільноти


 


Інтеграція
громадян України кримськотатарського по­ходження в сучасне українське
суспільство має відбувати­ся згідно норм сучасного міжнародного і
національного права. У цьому контексті концептуальною основою є вра­хування
принципового смислу таких понять як «політич­на нація», «національна
меншина» та «етнічна група».


Політична
нація –
це
сукупність усіх громадян України, котрі проживають в Українській державі, й
закони якої для них є обов`язковими. У цьому випадку етнічне походження громадян
є вторинним, а наперед виступає їхня прина­лежність саме до цієї політичної
реальності. Тому політичну націю в Україні складають всі її громадяни, незалежно
від етнічного походження, які керуються чинним законодавством і єдиним правовим
полем для власної життєдіяльності


Дещо складнішим є визначення
смислу і статусу «ко­рінних народів» і «національних меншин», насамперед
першого з них. Звернемося до відповідних міжнародних пра­вових документів та
висновків провідних аналітиків.


Так,
у Конвенції Міжнародної Організації Праці № 169 «Про корінні та племінні народи
в незалежних країнах» (1989р.) означено, що такими є:


«1.1
а. племінні народи в незалежних
країнах, які за соціальними, культурними та економічними умовами свого існування
відрізняються від інших секторів суспільства сво­єї країни і чий статус
повністю або частково регламентують власні звичаї й традиції, або спеціальні
закони й норми;


1.1.6.
народи в незалежних країнах, які вважаються ко­рінними як нащадки тих, хто
населяв країну або певний географічний регіон, до якого належить така країна, на
час завоювання, колонізації чи встановлення сучасних державних кордонів, і які
незалежно від свого правового статусу зберегли деякі або всі свої власні
економічні, ку­льтурні та політичні інституції».


Кримські татари не
підпадають під поняття «корінний народ» у жодному випадку. У першому випадку –
тому що на час відновлення Української держави не мали перера­хованих ознак
на території України за незалежними від неї причинами (проживання основної маси
кримських татар за межами України внаслідок депортації їх іншою держа­вою).
У другому – через те, що саме кримські татари не бу­ли колонізовані
українцями, а навпаки – предки їхні у складі монголо-татарського війська прийшли
на терени давньої України – Руси і осіли на її
території.


Цю ж тезу про «корінні
народи» підтверджує «До­слідження ООН з питання дискримінації корінного
насе­лення» (1986р.): «Корінні спільноти, народи та нації – це ті сектори,
які мають історичний зв`язок із суспільствами, що розвинулися на їхній території
в добу перед завоюванням чи колонізацією…». Про це саме йдеться у висновку
1996р. робочої групи ООН з питань корінних народів, де першість і дефініцію
корінних народів посідає така ознака як «пер­шість у часі щодо заселення і
використання тієї чи іншої території». Кримські татари ж, звичайно, є прийшлим
етно­сом на українських землях, а тому і не можуть претендува­ти на
статус корінного народу.


Феномен
давності існування етносу на певній території має, таким чином, базове значення
для визначення його статусу як корінного народу.


 


V.
Конфесійні аспекти облаштування
кримських татар


 


Високі
темпи розвитку ісламської конфесійної інфраст­руктури в Криму пов`язані не
стільки з високім рівнем ре­лігійності кримських татар, скільки з активністю
ісламських держав і міжнародних організацій, що їх
контролюють.

На це вказує, наприклад, той факт, що споруда мечетей та інших культових
об`єктів часто фінансується не за рахунок добровільних пожертвувань українських
громадян і органі­зацій, а коштом урядових та неурядових ісламських
орга­нізацій Туреччини, Саудівської Аравії, Кувейту та інших іс­ламських
держав і міжнародних організацій.


Тривожною
рисою процесу відродження ісламу в Кри­му є збільшення кількості ісламських
громад ваххабістського напряму. Найбільш схильні до сприйняття ваххабізму
соціально вразливі прошарки кримськотатарської молоді, частина яких «конфліктує»
з чинними законами. Послідовники ваххабізму, яких матеріально стимулюють деякі
організації, розповсюджують літературу, особливо в навчальних закладах та
трудових колективах, залучаючи до своїх лав дедалі більше прихильників. Так,
якщо в 2001 році нараховувалося 16 ваххабіських громад, то ни­ні їх вже
понад
30.


Меджліс
кримськотатарського народу (далі Меджліс) і Духовне управління мусульман Криму
вживають пев­них заходів щодо запобігання поширенню ваххабізму се­ред
кримських татар. Це питання обговорювалося на збо­рах мусульман в
Бахчисарайському районі за участю функ­ціонерів Меджлісу, які також
здійснюють індивідуальну роботу з членами ваххабіських громад.


Напруженими
(особливо в Автономній Республіці Крим) є мусульмансько-православні стосунки. До
початку 90-х ро­ків (масової репатріації кримських татар) на півострові
аб­солютно домінувало православне населення (росіяни та ук­раїнці). Воно
також зростало за рахунок представників різ­них інших етнічних спільнот –
білорусів, мордвинів, марій­ців, грузинів, а також греків і болгар, які теж
повернулися на рідну землю.


Інші
національні меншини якщо і не належали до пра­вославного світу, то все-таки
були християнами (німці, по­ляки, вірмени, італійці). А нехристияни
(башкири, євреї, ка­раїми, кримчаки, корейці) через свою малочисельність не
могли суттєво вплинути на конфесійну ситуацію в регіоні. За таких обставин
Православна церква посіла панівне положення в АРК Але після проголошення
незалежності Ук­раїнської держави ситуація змінилася. Повернення
кримсь­ких татар (вагомого репрезентанта мусульманської тра­диції)
окреслило нові контури релігійної ситуації в Криму. Між УПЦ-МП і Муфгіятом
виникло протистояння, спри­чинене, з одного боку, прагненням Православної
церкви збе­регти виключно за собою провідні позиції на теренах АРК, а з
іншого – намаганням кримських татар поновити історич­ну справедливість на
своїй батьківщині


Певні
особливості релігійного життя мусульман в Ук­раїні активно намагаються
використовувати у своїх цілях зарубіжні ісламські центри та організації.
Діяльність ос­танніх спрямовується на приховане підпорядкування
ке­рівних організаційних структур українських мусульман своїм об`єднанням,
перенесення з-за кордону на укра­їнські терени протистояння між різними
напрямами і течіями в ісламі Є навіть спроби використати Україну як платформу
для експорту ідей ісламського фундаменталізму до інших країн СНД, а також до
Західноєвропейсько­го регіону.


Неоднозначне можна оцінювати
і реалізацію законно­го права кожного віруючого мусульманина України на
па­ломництво до мусульманських святинь у Саудівській Ара­вії. Вище
державне і духовне керівництво Королівства до­тримується вибіркового підходу
за визначення пільгових турів для паломників з України.


Пріоритети
надаються лише мусульманським кримсь­котатарським громадам, які орієнтуються
на зовнішньо­політичний курс КСА, підтримують зміст і спрямованість доктрин
мусульманських центрів цієї країни. Як відомо, вони базуються на принципах
фундаменталізму та екст­ремізму.


Таким
чином, паломництво мусульман стає інструмен­том впливу на
релігійно-політичну орієнтацію віруючих мусульман, особливо Кримського регіону,
які щорічно складають понад 80 % загальної кількості паломників з
України.


 


 

http://unaunso.org


http://una-unso.info


http://vinnica.una-unso.info


http://kharkov.una-unso.info


 

Поділитися