• Home »
  • Архів »
  • Ідеологічні війни у православній Україні (ч.5)

Ідеологічні війни у православній Україні (ч.5)

Ідеологічні війни у православній
Україні


Частина п’ята


Світ після падіння
«берлінського муру», відкритий для процесів ґлобалізації, раптом засвідчив
непроминущість ролі цивілізаційних парадигм, що визначають виміри сучасного
світу. Це дало підстави Семуелеві Хантинґтону для невеселих прогнозів про
«зіткнення цивілізацій» – «The Clash of Civilizations» (1993). Пригадаймо мапу з
відомої книги «The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order»
(1996) з зафарбованою в один колір із Росією, Білоруссю, Молдовою, всіма
балканськими країнами нашою рідною землею, включеною автором в одну з виділених
ним цивілізацій – православною.


Схоже, що статтю та книгу
Хантинґтона найуважніше читали вихідці з КҐБ, котрі переважно й сформували нові
російські еліти – і бізнесові, і політичні. Адже саме в цих колах ідея протистояння
православної та західної християнської цивілізацій була покладена в основу
геополітичних стратегій, покликаних реставрувати Російську імперію. Стратегій,
що прийшли на зміну ідеї боротьби «капіталістичного світу» з країнами «реального
соціялізму».
Сфера інтеґраційних проєктів Кремля іменувалася в цих
стратегіях то «євроазійським простором», то «слов’янським», а тепер уже й
«російським світом».
Реанімована царська ідея «триєдиного російського
народу», зорієнтованого на три фундаментальні цінності: православ’я,
самодержавство й народність, – чітко визначає в цьому просторі місце українців
чи радше «малоросів». Недавній погром і закриття української бібліотеки в
Москві, нищення в ній книг патріотичного змісту з усією відвертістю засвідчили,
як російські
еліти збираються пристосовувати ментальність українців до своїх проєктів.
Зрештою, окремі представники партії, що торік прийшла в Україні до влади, готові
застосувати ці технології й у нашій незалежній
державі.


Таким чином, східна
християнська ідентичність, яку антизахідні політики воліють позначати словом
«православ’я», використовується для ідеологічного обґрунтування нового
геополітичного проєкту, що мав би повернути Україну в сферу державних впливів
Москви. Це робить православну спільноту України мимовільним гравцем на чужому
для неї політичному полі, об’єктом спрямованих на неї
впливів.


Колишній Київський екзархат
Московського Патріярхату, лицемірно перейменований двадцять років тому на
«Українську Православну Церкву»,
  з приходом до влади в
Україні відверто промосковських сил легко позбувся захисної риторики, котрою
оперував з 1992 року. Після демонстрування Патріярхом Кирилом неподільности
Московського Патріярхату й органічної включености УПЦ до творення «російського
світу» ніхто вже не приховує цілковитого підпорядкування української гілки
Російської Православної Церкви зарубіжному першоієрархові.
Політична
ж заанґажованість УПЦ в реалізації проєкту «російського світу» яскраво
виявляється в статтях та інтерв’ю її чільних ієрархів, проповідях парафіяльних
священиків, мовній та обрядовій практиці церковного життя, в насиченні синаксаря
знаковими для російської політичної свідомості особами й подіями. Поряд з
особливо промовистим культом «імператора-страстотерпця» Миколи ІІ поширюються
вписані в контекст міфу про «Велику Вітчизняну війну» культи блаженних Ксенії
Петербурзької та Мотрони Московської, леґенди про лист митрополита Гір
Ливанських Іллі до Йосипа Сталіна, зустріч Сталіна з блаженною Мотроною,
навернення Сталіна на православ’я.


І хоча в Україні ще
не чути про зображення Сталіна на церковних іконах, але, як знаємо, перший
пам’ятник з’явився на постсовєтському просторі саме в нас, у
Запоріжжі.
Правда, цей
пам’ятник, знищений у новорічну ніч невідомими патріотами,
встановили
були комуністи. Однак же в нас вони, як і ліворадикальні проґресивні
соціялісти Наталі Вітренко, стали нині активно підтримувати Православну Церкву –
аби вона тільки була Московського Патріярхату. 12 червня 2003 р. лідер
українських комуністів Петро Симоненко отримав навіть від УПЦ орден
рівноапостольного князя Володимира. А в його статті «Крестовый поход против
Украины», вміщеній на веб-сторінці УПЦ, Петро Симоненко  гнівно виступає
проти «разриву молитовної єдности з Російською Православною Церквою». Такий
протиприродний альянс лівих партій з войовничо атеїстичною доктриною та Церкви
мотивується лише одним – спільною метою відтворення імперії, протиставленої
Заходові.


Низка
релігієзнавців та урядовців з церковних справ протягом останніх двадцяти років
тішила себе ілюзіями, нібито мірою розвитку Української Держави старша ґенерація
клиру УПЦ-МП, вихована за совєтського режиму, відійде, натомість прийде до
управління Церквою нова ґенерація, лояльна до самостійної держави – і УПЦ-МП
виросте в справді незалежну від Москви, автокефальну структуру. Називалася
навіть низка імен клириків УПЦ-МП, у яких помічали українофільські
настрої.


Ці схеми не враховували
принципової доктрини РПЦ, її відпочаткової підпорядкованости ідеї творення
Московської держави.
Спроби клириків РПЦ
змагатися за свободу дій із владою завершувалися для них трагічно – чи то для
патріярха Никона Мініна в XVII ст., чи для священномученика Арсенія Мацієвича у
XVIII ст., чи для патріярха Тихона Бєлавіна в ХХ ст.
Коли Сталін,
вимріюючи свою модель повоєнного світу, пішов на зустріч із трьома митрополитами
вночі з 4 на 5 вересня 1943 р. й згодився відновити леґальний статус РПЦ, він
лише реконструював давню схему державно-церковної «симфонії», якою вона стала за
часів Петра І з перетворенням Московського царства на Російську імперію.
Щоправда, завдання, поставлене Сталіним перед Церквою в повоєнні роки –
перетворити Москву на «православний Ватикан» – не здійснилося.
Але це
завдання не було скасоване й продовжує діяти як визначальний імпульс у служінні
РПЦ та всіх її структур.


У цих жорстких
структурах засадничо неможливі ані соборове життя, ні дисидентство. Хоча з
певною політичною метою там можуть використовувати невластивий для РПЦ імідж о.
Олександра Меня, митрополита Антонія Блума
або навіть митрополита Володимира
Сабодана. Але тільки до певного часу й настільки, аби
це не перешкоджало виконанню основної політичної мети, яка в контексті церковної
доктрини «Москви – третього Риму» зазнала сакралізації:
збирання православних земель під владою московського
правителя – бажано, царя, або принаймні харизматичного лідера з диктаторськими
повноваженнями.


Жорсткість структури РПЦ
визначається не тільки суворою ієрархічністю. Кланова замкненість клиру й
архаїчна система стосунків у цьому середовищі, багатоступенева система добору
священнослужителів, що склалася ще за совєтських часів за діяльної участи КҐБ,
власна субкультура зі своїми кодами, виявлюваними в стереотипних мовних
формулах, своєрідному, часом досить цинічному, гуморі, манерах поведінки, легко
розпізнаваній зовнішності з неодмінною бородою, дуже специфічному типі
релігійності, спроєктованої в зовнішні форми декларованого
благочестя.


Священики й миряни,
сформовані в РПЦ, проймаються психологією ексклюзивности свого конфесійного
світу, його відчужености від сучасної культури й цілковитої протиставлености
західному християнству. Кожному, хто заходив до храму Московського Патріярхату,
знайома сектярська настороженість до «чужого», яка читається в очах пильних
бабусь або козаків із нагаями, що негайно затримують порушників прийнятого там
«дрес-коду». Людина з цього світу важко переноситься в інше середовище й
переживає вихід поза межі звичної субкультури як психологічне
потрясіння.


Місія Московського
Патріярхату полягає саме в формуванні таких зльодянілих у переживанні власної
ексклюзивности острівців «російського світу»,
їхнього поступового
злиття й розширення, аби зрештою обернути довколишній світ на крижаний
континент. Звичайно ж, парафіяльні громади є лише вершечками айсберґів. Вони
найчастіше нечисленні й не організовані формально: в громадах РПЦ постійного
членства немає. Парафіяльне життя зосереджується довкола настоятеля, старости,
скарбника, може, ще кількох ініціятивних осіб. Така модель закріпилася в
авторитарній державі, де церква будувалася й утримувалася коштом влади.
Відкриття на постсовєтському просторі тисяч храмів РПЦ не повинно вводити в
оману й сприйматися за доказ духовного відродження.
Абсолютна
більшість цих храмів будується за сторонньою ініціятивою бюджетним коштом або на
гроші багатих жертводавців, спонукуваних до цього корумпованими урядовцями.
Йдеться про звичайну корупцію та нецільове використання бюджетних
коштів.
Позиція ж пастви лишається
апатичною: ви нам збудуйте храм, поставте священика, найміть хор, знайдіть кошти
на їхнє утримання, а ми ще подумаємо, чи ходити до цього
храму.


Рядові недільні
богослужіння збирають у цих храмах небагато людей, проповідь зазвичай бліда й
невиразна, індивідуальна сповідь не практикується. Суспільна роль
священика виявляється не в його душпастирському служінні, а в формальному
репрезентуванні Церкви в медійному просторі, на громадських акціях, головне ж –
у забезпеченні відправи масових богослужінь, що зосереджують сотні або й тисячі
людей: освячень води на Богоявлення, пасок на Великдень, верби на Вхід Господній
у Єрусалим.
Найбільш же помітно здійснюється присутність російського
священика в суспільстві через приватні богослужіння – «треби»: хрещення,
вінчання, похорони, благословення, молебні, панахиди, освячення, звернення за
якими й виявляє належність до РПЦ більшости її пастви. А пастирське слово,
промовлене до людини в хвилину її емоційного піднесення або глибокого смутку,
діє потужно. І коли пастир пояснює на
панахиді, що імена католиків або вірних УАПЦ й УПЦ-КП не можна подавати на
поминання, бо це гріх, або коли він тлумачить, що молитися до Бога можна лише
по-церковнослов’янському, а по-українському годиться говорити тільки вдома чи на
базарі, то подібні індивідуальні звернення можуть суттєво деформувати не лише
духовний світ, а й суспільні орієнтації вірних.


Напевне, всі звертали
увагу на характерний феномен: не менш як третина громадян Росії, котрі визнають
себе за православних, зізнаються, що не вірять у Бога. Не сумніваюся, що ця
статистика була б майже тотожною для парафіян РПЦ на Сході й Півдні
України.

В масовій свідомості російського або ж зросійщеного
населення «християнин» – це швидше протестант, а «правдиво російська» віра,
православ’я, вимагає насамперед дотримуватися традицій народної релігійности та
ще неодмінно бути вірним «російській ідеї», повсякчас протистояти підступам
Заходу з його надміру вільним стилем життя й демократичними
ідеалами.


Вихід поза межі цього середовища
багаторічного лідера РПЦ, митрополита Філарета (Денисенка) та порівняно
невеличкої групи його однодумців і створення ними 1992 року власної юрисдикції,
Української Православної Церкви Київського Патріярхату, можна вважати за
громадянський подвиг. Кожна неупереджена людина мала б з визнанням спостерігати,
як уже немолодий архиєрей протягом 18 років студіював українську мову,
розбудовував нову еклезіяльну структуру, шукав методи впливу на владу й
політиків. Він захищав себе від фахово організованих кампаній дискредитації,
вдало використовував кон’юнктуру, а водночас наступав на опонентів, відкриваючи
єпархії не лише на рідному Донбасі, але й у Росії, в Північній Америці,
приймаючи в євхаристійне спілкування групи дисидентів з інших Православних
Церков. У мові документів і проповідей УПЦ-КП закріпилася радикально патріотична
риторика, яка так імпонувала протягом минулих десятиріч політичним партіям
національно-демократичного спектру.


Однак чи змогла ця нова
юрисдикція подолати могутню інерцію РПЦ та дати власний імпульс пошукові
Україною нових цивілізаційних векторів свого розвитку? Однозначно відповісти на
це питання неможливо. З одного боку, в риториці УПЦ-КП знайшли місце
євроцентричні гасла, її суспільною доктриною засуджуються імперське минуле та
церковна політика Москви, церковна політика стала відкритою до широких
екуменічних контактів, у більшості парафій запанувала українська мова
богослужінь, сакральне мистецтво переорієнтовується на національну традицію. Та,
з іншого боку, сама авторитарна структура Церкви, кадрова політика, наслідування
московського обряду й стилю життя російського клиру, узалежнення присутности
Церкви в суспільному житті від її залучення до державних проєктів визначають
фактичну участь УПЦ-КП в підтримуванні східного цивілізаційного вектору розвитку
України. Свідченням цього став принизливий ентузіязм, із яким частина УПЦ-КП
включилася у вересні 2009 р. в перемовини про об’єднання з УПЦ-МП, визнаючи, по
суті, брак істотних перешкод до такого об’єднання або радше
возз’єднання.


Зі співчуттям і
християнською солідарністю ставлячись до заяви патріярха Філарета з 30 грудня
2010 р., ми не можемо не помітити в ній чергового визнання доктринальної
настанови УПЦ-КП на використання державного чинника, котрий зі зміною осіб у
київських урядових кабінетах почав був працювати проти УПЦ-КП. А хотілося б знайти в цій заяві й ширшу
оцінку президентської та урядової політики, в контексті якої інше, толерантне
ставлення сучасної київської влади до УПЦ-КП, як і до УГКЦ чи УАПЦ, є просто
неможливим.


Брак чіткого усвідомлення клиром
УПЦ-КП своєї етноконфесійної ідентичности, інакшости української канонічної й
обрядової традиції порівняно з російською, породжує постійну непевність у собі,
запобігливе наслідування потужніших конкурентів. До цього долучається й банальна
заздрість праґматичної частини клиру прибуткам і, що не менш важливо в
криміналізованій дійсності сучасної України, – захищеності її колеґ з УПЦ-МП.
Невпевнений же в собі, боязкий і заздрісний клирик навряд чи зможе стати гідним
душпастирем.
Драми українського
національно-демократичного політикуму на чолі з Віктором Ющенком і уламками
незабутнього Руху не зрозуміти, іґноруючи конфесійний складник його досить
розмитої ідеології, а точніше, пріоритетні або й ексклюзивні стосунки київського
політикуму з УПЦ-КП, визнаною ним за єдину національну Церкву. Як бракувало
нашим політичним лідерам і урядовцям справедливої критики, суворого пастирського
напучення або застереження, правдивої оцінки з уст священнослужителя! На жаль,
натомість лідери національної демократії чули від прихильної до них конфесії
підлесливі промови…


Наші ж зусилля,
спрямовані на те, щоб досягнути поєднання Церков канонічним шляхом, не
зустрічають розуміння в державних чиновників. Навпаки, Патріярхія має певну
інформацію, що СБУ в деяких областях України намагається протидіяти розширенню
контактів УАПЦ з зарубіжними Православними Церквами. Ми вважаємо і є
непохитними в цій думці, що розв’язання конфлікту між Православними Церквами в
Україні можливе лише на твердому ґрунті православних церковних канонів через
посередництво Всесвятішого Вселенського Патріярха Константинополя – Нового
Риму.
Додаткові можливості
для цього створює входження Українських Православних Церков у діаспорі 1995 р. в
канонічну єдність зі Вселенським Патріярхом. Реалізуючи цю перспективу, ми
зможемо вже в осяжному майбутньому знайти шляхи до відновлення найважливішого
зв’язку між Православними Церквами в Україні та за кордоном – євхаристійної
єдности».
 


           
Після ж входження наших Церков у США й діяспорі під омофор Вселенського
Патріярха 1995 р. канонічні стосунки між материком і діяспорою остаточно
ускладнилися. Це стимулювало ізоляцію УАПЦ в Україні, унеможливлення її участи в
консолідації православної спільноти довкола Константинопольського престолу як
діяльного складника християнської місії в ґлобалізованому світі, в його
євроатлантичній цивілізаційній площині. Вільно чи невільно УАПЦ долучалася до
протистояння інтеґративним процесам і зміцненню «євразійського» вектора розвитку
Української Держави.


 


Чи можна щось змінити
сьогодні, коли в Україні стрімко відбувається винищення будь-яких чинників
національного самоусвідомлення й за Московським Патріярхатом фактично закріплено
статус єдиної державної церкви?


 


Зважуся припустити, що саме
переживане нині Україною драматичне протистояння постколоніяльної влади та
традиційних національних цінностей обумовлює особливу потребу в пастирській
місії Церкви, вільної від політичної кон’юнктури, міцно зіпертої на київську
духовну традицію й інтеґрованої в світову християнську спільноту. Цю місію нині
гідно виконує УГКЦ, верховний архиєпископ якої є фактично єдиним духовним
лідером в Україні, що зберіг беззаперечний пастирський авторитет протягом
минулих років.
Але її успішне
апостольське служіння не може зняти потреби в духовному очолюванні мільйонів
українців, котрі ідентифікують себе як православні, але не хочуть ставати
знаряддям у небезпечній політичній грі в «російський
світ».


Мова йде про
позиціонування української православної спільноти на рідних землях і в країнах
поселення – чи стане вона, за образним висловом Івана Франка, тяглом у
бистроїзних поїздах підступних сусідів, що везтимуть нас у нескінченний Сибір
«російського світу», чи ж виросте в потужний складник Вселенської Церкви, а
після отримання канонічного томосу про автокефалію – її найсильнішого партнера в
здійсненні православної місії в ґлобалізованому західному світі, в
євроатлантичній цивілізації, яка так легковажно марнує нині свою християнську
спадщину? Сьогодні ми ще можемо зробити цей вибір самі. Можливо, завтра вже буде
запізно…


Архієпіскоп  УАПЦ Ігор Ісіченко


 

Поділитися