• Home »
  • Архів »
  • Ф.НІЦШЕ “Так казаз Заратустра”: Про вищу людину

Ф.НІЦШЕ “Так казаз Заратустра”: Про вищу людину

ПРО ВИЩУ
ЛЮДИНУ

Фрідріх
Ніцше

(уривки)

Коли
я вперше прийшов до людей, то вчинив ве­лику глупоту, на яку здатен тільки
самітник: я з`явився перед людьми на базарному майдані.

І
коли я промовляв до всіх, то не промовляв ні до кого. Під вечір мені товаришили
канатоходці й мерці, і я й сам мало не помер.

Та
з новим світанком до мене прийшла нова іс­тина — тоді я навчився казати: «Що
мені до база­рів, потолочі, галасу та ослячих вух!

О
вищі люди, навчіться від мене такого: на базарі ніхто не вірить у вищих людей. А
якщо вам захо­четься там промовляти,— гаразд! Потолоч тільки клі­пає
очима: «Ми всі рівні!

О
вищі люди,— кліпає очима потолоч,— вищих лю­дей не буває, ми всі рівні,
людина — це людина, перед Богом — ми всі рівні!»

Перед
Богом! Але ж тепер цей Бог помер. А перед потолоччю ми не хочемо бути рівними.
Вищі люди, йдіть геть з торговища!»

 

 

 

…Нині
найтурботливіші запитують: «Як тішитись лю­дині?» Заратустра ж, єдиний і
перший, запитує: «Як ту людину подолати?»

Надлюдина
припала мені до серця; моя перша і єдина любов — вона, а не людина — чи
то ближня, чи вбога, чи стражденна, а чи найкраща.

О
брати мої, в людині я можу любити тільки те, що вона йде до загибелі. І навіть у
вас є чимало такого, що сповнює мене любов`ю і надією.

Ваша,
вищі люди, зневага сповнює мене надії. Адже великі зневажники — це великі
шанувальники.

Ваш
відчай гідний великої поваги. Адже ви не навчилися піддаватися, не вмієте
хитрувати.

Нині
запанували дрібні людці, і всі вони пропові­дують покору, скромність,
розважливість, сумлінність, обачність і довжелезне «і т. ін.» маленьких
чеснот.

Все
бабське, все, що походить від рабського, а надто з роїння потолочі,— ось що хоче
вершити долю всіх людей. Гидота! Гидота! Яка ж це гидота!

І
все те питає, питає і не знає краю: «Як найкраще, найдовше, найприємніше
тішитись людині?» Хто дасть відповідь, той і буде паном.

Подолайте,
брати мої, цих сьогоденних, цих дрібних людців: адже саме вони —
найбільша небезпека для надлюдини!

Подолайте,
о вищі люди, маленькі чесноти, дрібні викрутні, обачність, піщинки, мурашину
метушню, жалюгідне вдоволення, «щастя більшості»!

І
краще впадати у відчай, аніж піддаватися. Воісти­ну, я люблю вас, вищі люди,
за те, що сьогодні ви не вмієте жити! Жити отак, як ви,— це
найкраще!

Чи
маєте ви мужність, брати мої? Чи відважні серцем? Тільки не мужність для
очей свідків, а муж­ність самітника й орла, на котру вже не зважає навіть
Бог?

Холодні
душі, неплідні воли, сліпці та п`яниці, як на мене, відваги не мають. Відвагу в
серці має той, хто знає страх, але долає його, хто бачить безодню, але
дивиться в неї гордо.

Хто
дивиться в безодню, але орлиними очима, хто хапає безодню орлиними
кігтями,— лише той наділе­ний мужністю.

«Людина
зла»,— кажуть мені на втіху всі наймудрі-ші. Ох, якби це й нині було правдою!
Адже в злі — найбільша сила людини.

«Людина
з ліпшої повинна ставати злішою»,—на­вчаю я. Найзліше потрібне для
найбільшого блага надлюдини.

Проповідник
дрібних людців вважав би благом страждати й нести людські гріхи. Однак я радію
великому гріхові як найбільшій своїй утісі.

Однак
це сказано не для довгих вух. Не кожне слово личить кожній мармизі. Це речі
витончені й далекі: не слід топтати їх баранячими
ратицями!

Невже
ви, вищі люди, гадаєте, ніби я прийшов виправляти те, що ви
напартачили?

Чи
ніби віднині я хочу вас, стражденних, зручніше вкладати спати? Чи вказати вам, блудним, заблуканим,
заповзаним, нові, зручніші стежини?

Ні!
Ні! Тричі ні! Дедалі більше й усе кращі з вас мають гинути: адже вам повинно
ставати все гірше й сутужніше. Тільки так,—

тільки
так людина зростає до тієї висоти, де її б`є і трощить блискавиця; до висоти, де
літають блиска­виці!

Мій
розум і туга спрямовані на мале, на довге, на далеке,— що мені до ваших
жалюгідних, повсюд­них, минущих злиднів!

Як
на мене, ви ще замало страждаєте! Бо страж­даєте ни через себе,—
людина вас поки не обхо­дить. Якби ви сказали інакше, ви б збрехали!
Ніхто з вас не знає моїх страждань…

Мені
замало, щоб блискавиця більше не шкоди­ла. Я хочу не відвести її, а навчити
на мене — працю­вати.

Моя
мудрість вже довго громадиться, як хмаровин­ня, стає дедалі спокійніша й
темніша. Таке судилося всякій мудрості, що коли-небудь має народити
блиска­вицю.

Для
людей сьогодення я не хочу ні бути світлом, ні навіть зватися ним. Бо я
хочу їх осліпити. Блискавице моєї мудрості, випали їм
очі!

Не
прагніть того, що вам не під силу,— хто прагне не по силі своїй, той заклятий
брехун.

А
надто коли зазіхає на велике! Адже такі пронозли­ві фальшувальники й лицедії
породжують недовіру до великого —

аж
поки, зрештою, стануть брехати й собі,— зизоокі, розмальовані ззовні й поточені
хробаком усередині, закутані в плащ великих слів, показних чеснот, нібито
блискучих справ.

Тут,
вищі люди, будьте вкрай пильні! Бо сьогодні для мене немає нічого дорожчого й
рідкіснішого за щирість.

Адже
хіба сьогодні не панує потолоч? А потолоч не знає, що велике, а що мале, що
пряме і щире; вона невинно криводушна й незмінне бреше.

Нині,
о відважні й щиросерді вищі люди, не беріть усього на віру. І ховайте причини
своїх діянь. Адже сьогодні панує потолоч.

Хто,
спираючись на підстави, зможе спростувати те, в що колись безпідставно вірила
потолоч?

На
торговищі переконують жестами. А підставам та доказам потолоч не
вірить.

Якщо
там істина колись і здобула перемогу, то з недовірою запитуйте себе: «Що за
могутня облуда боролася за неї?»

Остерігайтеся
й учених! Вони нас ненавидять через свою безплідність! їхні очі холодні й сухі,
будь-якого птаха вони бачать обпатраним.

Вони
хизуються, що не брешуть: та від нездатності брехати ще далеко до любові, до
істини. Остерігайтеся!

Те,
що немає гарячки, не означає, що вже є пізнан­ня! Я не вірю замороженим
розумам. Хто не вміє брехати, той не знає, що таке істина.

 

Коли
хочете піднятися вгору, покладайтеся на влас­ні ноги! Не дозволяйте себе
нести, не сідайте на чужі плечі й голови.

А
ти сів на коня? І тепер хутко мчиш угору до своєї мети? Гаразд, друже! Але ж на
коні з тобою — твої власні кульгаві ноги!

Коли
будеш близько до мети, коли зіскочиш з ко­ня,— саме на вершиш своїй,
о вища людино,— тоді й спіткнешся!

 

О
творці, вищі люди! Вагітними бувають тільки власною
дитиною.

Не
піддавайтеся на підмови й намови! Бо хто ж ваш ближній? І якщо ви дієте «в ім`я
ближнього свого» — то однаково творите не для нього!

Забудьте,
творці, це «в ім`я»: адже ваша чеснота вимагає, щоб ви не мали нічого спільного
з цими «в ім`я», «заради» і «тому що». Затуліть вуха, щоб не чути цих фальшивих,
мізерних слів.

«В
ім`я ближнього свого» — це чеснота тільки ма­лих людців; для них це означає
«один одного вартий», «рука руку миє»,— вони не мають ні права, ні сили, щоб
сягнути вашого егоїзму!

У
вашому, творці, егоїзмі — обережність і завбачли­вість вагітної! Плід, якого
ніхто ще не бачить,— охороняє, береже і живить усю вашу
любов.

Вся
ваша любов і вся ваша чеснота — у вашій дитині! Ваша справа, ваше жадання і є
вашим ближ­нім: не піддавайтесь облудним
цінностям!

 

…Не
будьте чеснотливі, коли вам це не під силу! І не вимагайте від себе нічого
неймовірного!

Ступайте
на шлях, яким уже ходили чесноти ва­ших батьків! Хіба могли б ви піднятися
високо, якби з вами разом не підіймалося жадання ваших
батьків?

Хто
хоче бути первістком, нехай стережеться, щоб не стати послідком! Де були нечестя
ваших батьків, не пробуйте там
ставати святими.

Що
було б, якби цноти від себе вимагав той, чий батько знався з жінками, пив
міцне вино й полював
вепрів?

Це
було б глупотою! Воістину, такому, здається, було б досить бути чоловіком
однієї, двох або трьох жінок.

І
навіть якби він заснував монастир і написав над дверима «Дорога до святого», я
все ж сказав би: навіщо?! Це ж нова глупота!

Він
заснував для самого себе в`язницю і сховище,— на здоров`я! Та я не вірю в
таке.

У
самоті виростає тільки те, що в неї вносять,— навіть тварюка в душі. Через це я
багатьох відраджую від самотності.

Чи
існувало на світі щось брудніше за святих пустельників? Від них не тільки
чорти — навіть свині тікали.

 

Сторопілі,
присоромлені, незграбні, немов тигри, що невдало стрибнули,— такими я бачив вас,
о вищі люди, коли проминав вас. Вам не пощастило на
ловах.

Однак,
гравці в кості, що з того! Ви не навчилися грати й глузувати як слід! Хіба ми
всякчас не сидимо за великим столом ігор і глузів?

Якщо
вам не поталанило з великим, невже це означає, що вам не поталанило з собою? А
якщо не поталанило з собою, то невже це означає, що не поталанило з — людиною? А
якщо не поталанило з людиною — то що ж! За роботу!

 

Що
досконаліша річ, то рідше з нею таланить. О ви­щі люди, а з вами — хіба
поталанило?

Наберіться
мужності — невже це так важко? Ще
так багато можна досягти! Навчіться сміятися з себе як
слід!

Хіба
диво, що ви, напіврозбиті, не вдалися або ж удалися наполовину! Хіба всередині
вас не нуртує і не борсається — людське майбутнє?

Людське
найдальше, найглибше, підзоряне, людська велетенська сила,— хіба все це не
піниться й шумує у вашому глечику?

Хіба
диво, що глечик розбивається! Навчіться смі­ятися з себе як слід! Вищі люди,
ще так багато можна досягти!

І,
воістину, як багато вже вдалося! Яка ж ця земля багата на малі, добрі й
довершені речі, з якими достоту поталанило!

Оточіть
себе, вищі люди, усім малим, добрим і довер­шеним! Усім, що стиглим золотом
зцілює серце. До­вершене принесе вам надію.

 

…Піднесіть
свої серця, брати мої, високо! Вище! І
не
забудьте про ноги! Підносьте, меткі танцюрис­ти, ще й ноги, а
найкраще — ставайте на голову!

В
щасті також трапляються вайлуваті звірі, бувають і незграби від народження.
Кумедні їхні поту­ги, немов потуги слона, що силкується стати на
голову.

Вже
краще казитися від щастя, ніж через нещастя, краще незграбно танцювати, ніж
накульгувати. Вчіть­ся в моєї мудрості: навіть найгірша річ має два
хоро­ших зворотних боки, — навіть найгірша річ має зграбні до танцю ноги;
отож, вищі люди, вчіться стати на свої справжні ноги!

Припиніть
трубити про скорботу й забудьте про смуток, що навіює потолоч!

Ох, які сумні ті блазні, що сьогодні розважають потолоч! Бо сьогодні панує
пото­лоч.

 

Чиніть,
як вітер, що виривається з гірських ущелин: він хоче танцювати під власний
свист, під його ходою тремтять і підстрибують моря.

Хвала
доброму нестримному духові, що окрилює ослів, доїть левиць, що ураганом розвіює
сьогодення і потолоч;

що
розвіює пусті дурноверхі голови, всяке зів`яле листя та бур`ян; хвала цьому
дикому, доброму, вільно­му, буремному духові, що танцює по трясовинах і
печалях, мов на луках!

Що
ненавидить недолугу гавкущу потолоч і всіляке невдале, смутне поріддя; хвала
цьому духові нескутого розуму, цій сміхотливій бурі, що запорошує очі всім, хто
всюди вбачає чорне і заразливий, мов чума!

О
вищі люди, найгірше у вас те, що всі ви нездатні як слід танцювати — танечною ходою
потоптати і проми­нути самого себе! Ну то й що, коли вам не
поталанить?

Ще
так багато можна досягти! Тож навчіться від щирого серця сміятися з себе!
Піднесіться, добрі танцюристи, серцем угору! Вище! Не забувайте про щирий
сміх!

А
цей вінець сміхотливого, трояндовий вінець, брати мої, я кидаю вам! Сміх, вищі
люди, я проголошую священним. Навчіться в мене —
сміятися!

 

http://unaunso.org

http://una-unso.info

 

http://vinnica.una-unso.info

 

http://kharkov.una-unso.info

nicshe

 

Поділитися