• Home »
  • Архів »
  • Двадцять років єврейської державності в Україні, 1918-1938

Двадцять років єврейської державності в Україні, 1918-1938

Двадцять років єврейської державності

в Україні, 1918-1938

Сергій БІЛОКІНЬ,

доктор історичних наук, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка

Основним змістом історії України XX ст. стала національна Катастрофа – голод і масовий терор, а попросту сказавши – большевицька соціальна рево­люція. Неможлива річ, щоб таке трапилось у неза­лежній країні, якою керувала орієнтована нехай на того самого Маркса УКП, не кажучи про партії пра­вої орієнтації. Усе-таки всі вони були патріоти і Україну любили. Отож можемо назвати основні при­чини українського геноциду: 1) брак самостійності, 2) неукраїнський характер влади, 3) діяльність ком­партії. Серед визначених обставин є важливіші й менш важливі, але кожної з них було вже досить для досягнення результату. Росіяни мали таку саму вла­ду, що й ми, і там теж діяла компартія, але їх рятува­ла російська ідея, умовно кажучи, держава. А в кон­кретному українському випадку було потрійне за­безпечення провалу, потрійна підстраховка. Бо наша реальність була така: за пропозицією комуністичної фракції, яку озвучив Любченко на V Всеукраїнсько­му з`їзді Рад (1921), Українській комуністичній партії було надано (слухайте!) одне місце із 155 (!). Роль такої ширми для большевиків мав відіграти ко­лишній член Центральної Ради Андрій Річицький. Як же тут не говорити про окупаційний характер большевицької влади?!

Серед визначених вище обставин, ще раз кажу, є важливіші й менш важливі. Отой комуністичний то­талітаризм призвів до масового терору й голоду, але падіння режиму не вирішило всіх проблем. Отже, голодомор і масовий терор сталися за збігу кількох обставин. Кожна з них сама по собі здатна призвес­ти до національної катастрофи, але треба усунути всі ці причини. Щоб убезпечитися від лиха і не до­пустити у подальшому подібного, треба мати неза­лежність, українську владу, а для компартії – обме­жені рамки діяльності. Вибудовуючи з визначених обставин певну ієрархію, зазначу, що більш широ­кий, тривкий і глибинний характер мають відно­сини у зрізі міжнаціональному.

Це доволі парадоксально, але офіційна совєцька історіографія історії СРСР, тим більше похідна від неї історіографія совєцько-українська, явно недо­оцінювала ролі єврейства, ба навіть її замовчува­ла. А ця роль була дуже велика, у деяких відно­шеннях – можна сказати – навіть визначальна. Англійський автор 20-х років Ілер Беллок, напри­клад, писав про «єврейський характер большевиць­кої революції», а то й просто: «єврейська революція в Росії». Книгу «Христос Спаситель и еврейская ре­волюция» (Белград, 1922) написав митрополит Київський Антоши Храповицький.

Ближчі спостерігачі, самовидці тих подій, як-от Іосиф Бікерман, писали про це з болем і тривогою: «Теперь еврей во всех углах и на всех ступенях власти. Русский человек видит его и во главе перво­престольной Москвы, и во главе Невской столицы, и во главе Красной Армии, совершеннейшего меха­низма самоистребления. Он видит, что проспект Св. Владимира носит теперь славное имя Нахимсона […] Русский человек видит теперь еврея и судьей, и палачом […]. Неудивительно, что русский человек, сравнивая прошлое с настоящим, утверждается в мысли, что нынешняя власть еврейская […]. Что она для евреев и существует, что она делает еврейское дело в этом укрепляет его сама власть». До речі, що таке власне держава, коли не орган політичного панування певної соціальної групи (класу абощо)? У випадку УСРР – УРСР маємо всі атрибути дер­жави: владні вертикалі, ідеологічні важелі, керів­ництво пресою, репресивний апарат. Наголошую: ідеться про конкретно єврейську державу.

Звичайно, вжитий вираз «єврейська державність» потребує коментаря. Для давніших часів різні автори вживали інше поняття, говорячи про державу в державі. Справді, перебуваючи в розсіянні, євреї на­магалися зберегти своє самоуправління: кагал у дер­жаві, гетто в державі. Починаючи з 1917 року в Росії, з 1918 – в Україні євреї себе з державою ідентифіку­вали, вони й були оті РСФСР, УСРР, УРСР тощо.

Подібні думки одвідували не лише єврейських ав­торів, як-от передусім Даниїла Пасманіка, а й ав­торів російських. С. Маслов, наприклад, твердив: «Распространенное выражение «жидовская власть» весьма часто употребляется в России, особенно на Украине и в бывшей черте оседлости, не как полеми­чески задорное определение власти, а как совершен­но объективное определение ее состава и ее полити­ки». Тут «вкладывается двойной смысл: советская власть, во-первых, отвечает желаниям и интересам евреев, и последние поэтому являются ее горячими сторонниками и приверженцами; во-вторых, власть фактически находится в руках евреев».

Недоробки української історіографії тим відчут­ніші, що історичні науки тих країн, де розселюва­лись євреї (Росія, наприклад), здебільшого витвори­ли вже, і то ще у XIX ст., фундаментальні праці з їхньої внутрішньої історії. До років перебудови ці монографії, звісно, перебували у бібліотечних спец­фондах. Характерно, що ці праці знаходили, як пра­вило, серед єврейства активних критиків і жодної вдячності.

Історія України XX століття (повторюю, ще не закінчена написанням) – це велике полотно, окрема тема. Коли я починаю розмову про єврейську дер­жавність в Україні – не думаю, що для фахівців-істориків це щось дуже нове. Фахівцям відомий склад як членів тодішньої КП(б)У, так і учасників її з`їздів і їхніх виборних органів, відомий, нарешті, склад колегій наркоматів.

Щоправда, з несподіваного боку виникає зовсім не просте питання: у якому сенсі вони були євреї, себто кого вважати за єврея? Як кажуть ортодоксальні рабини, це той, хто народився від матері-єврейки чи обернений у єврейство відповідно до Галахи. Окрему етносоціальну групу складають особи, одружені з єврейками. Але хто коли досліджував обставини фор­мування й риси цієї групи? Реально большевицько настроєні єврейські діячі УСРР і взагалі СРСР від єврейства відмежовувалися. До речі, Ленін взагалі відмовляв євреям в існуванні як нації: «Евреи в ци­вилизованном мире не нация, они всего больше ассимилировались, говорят К. Каутский и О. Бауэр. Ев­реи в Галиции и в России не нация, они, к сожалению (и по вине не их, а Пуришкевичей), здесь еще каста. Таково бесспорное суждение людей, бесспорно зна­ющих историю еврейства и учитывающих вышепри­веденные факты».

Розглядаючи визначену тему, ми не маємо іншого вибору, як іти слідом за большевицькими особиста­ми. Адже коли зараз національності у наших пас­портах немає (двадцятирічні громадяни України не мають взагалі жодного документа із зазначенням своєї національності), то в совєцьких анкетах вона була. Я опублікував ранню, ленінську ще, анкету, що зберігається у груповій справі тютюнниківців Кос­тянтина Ковеля та Георгія Немоловського, ув`язне­них у листопаді 1921 року. Цей документ не може не приголомшити, бо відкриває цікаву деталь, а дия­вол, як відомо, ховається саме в деталях. Вияв­ляється, ті, що присягали на «Капіталі», в першу чи другу чергу цікавилися національністю дружини.

«Анкета

для лиц командного состава и ответствен­ных работников военных учреждений

и предприятий в районе 00 КВО.

Вопросы (ответы обязательны):

1.  Фамилия, имя и отчество.

2.  Национальность (какой национальности ро­дители, жена, если женат)».

 Але,
при великому бажанні, розумні люди могли обійти й особистів. Переді мною три документи й одне джерело, друковане про
Александра
Борисовича
Розанова,
1896
ро­ку народження, члена ВКП(б) з 1916 року,
«образование
низшее».
Спершу
він українець [1].
Потім, стверджуючи, що володіє українською мовою,
Розанов у другому й тре­тьому документах стає росіянином [2]. Тим часом, не покладаючись на власні джерела інформації, історики влади Юрій Шаповал і Вадим Золотарьов повідомляють, що Александр (Абрам) Борисович Розанов (Розенбардт), син прикажчика, насправді був євреєм [3]. Але навіть названі автори вважають українцем Савелія Михайловича Цикліса [4].

Відомо, як сильно різниться персональний склад управлінчого апарату до і після 1917 року. Раніше на вищих щаблях соціального життя імперії, зокрема в Україні, були лише євреї – великі промисловці, крамарі, купці 1 та 2 гільдій, що відігравали значну роль в економіці. На форму­вання єврейської спільноти вирішальний вплив мала «чер­та оседлости». Як правило, ці люди беззастережно належа­ли до єврейської національності, виконували відповідні об­ряди. Але в управлінчому апараті вони були як той виняток, що підтверджує правило.

Що ж до пізніших, радянських часів, то їх добре характе­ризував в`язень першого призову Ю. Безсонов. Він писав про чекістів: «Некоторые похожи на рабочих, несколько интеллигентных лиц, но большей частью типичные чекист­ские физиономии. Трудно определить этот тип. Тут отбросы всего: наций еврейской, латышской, русской; рабочего класса неспособные подняться, но хвастливые и завист­ливые ученики и подмастерья; интеллигенции неудачные адвокаты, чиновники. Уголовные преступники и т.д. По внешнему виду они приближаются к одному типу […]. Ни­когда нельзя сказать, чем чекист был до революции. Сами они об этом не говорят, а если и говорят, то врут, а догадать­ся трудно. И кажется, что он так и родился чекистом» [5].

Варто підкреслити, що національно-персональну авто­номію як нову, ще не бачену форму державного ладу ство­рила Центральна Рада. Закон про національно-персональну автономію (автор законопроекту – Мойсей Зільберфарб) був прийнятий 9 січня 1918 року [6]. Тим часом національне самовизначення єврейства призвело до його розколу. Вже 13 січня 1918 року «Киевская мысль» у пере­довій статті з приводу Універсалу про самостійність України проголошувала: «Факт провозглашения независимо­сти Украины […] является торжеством не революции и де­мократии, а центральноевропейского империализма и реакции. Это не праздник на улице российской, украинской и международной демократии» [7]. Єврейство поділилось на прихильників буржуазної демократії і тих, що стали комуністами.

Втім, недоброзичливці української незалежності були й раніше. Дуже яскравий самовияв демократії стався вночі 25 січня 1918 року, коли голова Центральної Ради Михайло Грушевський прочитав Четвертий Універсал про неза­лежність України, а секретар Центральної Ради Михайло Єреміїв [8] (удруге за весь час її діяльності) видав цей історичний акт на поіменне голосування. М. Єреміїв почав ви­читувати імена всіх членів Малої Ради, і кожен говорив «за», «проти» чи «утримуюсь». Усього присутніх було 49 членів Малої Ради. Із них «за» Універсал подало свій голос 39 – всі українці й представник Польської соціалістичної партії Корсак, «проти» подали голос 4: меншовики Михай­ло Балабанов, Дмитро Чижевський, Костянтин Кононенко та представник «Бунду» Михайло Лібер (Гольдман). Утри­малось 6 чоловік: російські есери Йосип Скловський та Ко­стянтин Сухових, представник «Поалей-Ціону» Соломон Гольдельман, представник «об`єднаних жидівських соціалістичних партій» Макс Шац-Анін, представник «жидівського демократичного об`єднання» Пінхус Дубинський і представник польського «центру» Почентовський [9]. Ось такий гарний урок дали представники тодішньої демократії молодій українській владі.

Внаслідок єврейської революції в Росії багато єврейської молоді пішло в більшовики, зреклося своєї національності, втратило її і з її ознаками боролося [10]. Але талановиті лю­ди, єврейські екстремісти, створили державний апарат, створили державу. Бо всіма фібрами свого колективного ор­ганізму вони відчували своє, зацитую документ, всетримання (вседержание). Явище було остільки очевидне, що його не міг замовчати навіть Ленін: «[…] евреи, – писав він, – до­ставляли особенно высокий процент (по сравнению с общей численностью еврейского населения) вождей револю­ционного движения» [11].

До речі, про росіян (тим більше, очевидно, про українців) він був інакшої думки. У Парижі в 1911-1912 роках май­бутній дружині Паустовського він казав про росіян так: «Нация пьяниц, подонков, неспособная к революционному действию…» [12]. Син Паустовського згадував: «Это пре­зрение к русским людям, к русскому характеру особенно раздражало мою мать» [13].

На жаль, історія єврейсько-більшовицької (казали: жидо-большевицької) держави була передусім історією терору, державного тероризму [14]. З часів перебудови комунізм порівнюють із фашизмом, нацизмом [15]. Порівнюють їх так недаремно. У лютому 1930 року Альфред Розенберг пи­сав про перетворення людської породи: «Задача нашего сто­летия из нового жизненного мифа создать новый тип че­ловека» [16]. Але чи не найсуголосніший йому був Лев Троцький: «Человек займется перерегистрацией гор и рек и вообще будет серьезно, и не раз, исправлять природу. […] Человеческий род, застывший homo sapiens, снова поступит в радикальную переработку и станет под собственными пальцами объектом сложнейших методов искусственно­го отбора и психофизической тренировки» [17].

Напряму виконуючи ленінські директиви, одна із впли­вових на той час газет «Северная коммуна» опублікувала заяву Григорія Зинов`єва (Радомисльського): «Нужно уподобиться воєнному лагерю, из которого могут быть кинуты отряды в деревню. Если мы не увеличим нашу армию, нас вырежет наша буржуазия. Ведь у них другого пути нет. Нам с ними не жить на одной планете. Нам нужен собственный социалистический милитаризм для преодоления своих вра­гов. Мы должны увлечь за собой 90 милл.[ионов] из ста, на­селяющих Советскую Россию. С остальными нельзя гово­рить их надо уничтожать» [18].

Ці слова не були сказані на вітер. Зинов`єв виголосив їх на Сьомій петроградській загальноміській конференції ко­муністів. Газета відзначала: «Речь вождя Северной Комму­ны была покрыта бурными аплодисментами. Резолюция за поздним временем откладывается до следующего заседа­ния» [19].

Все ж як учений не можу не відзначити, що люди, яким присвячено цю роботу, створили безпрецедентний, небува­лий в історії, глибоко продуманий державний апарат тоталітаризму, який вражає своєю досконалістю й по­тужністю. У філософському плані це один із найбільших внесків євреїв до світової цивілізації, до загального істо­ричного досвіду людства. Досвіду, якого не мають ні англійці, ні американці. Маємо ми, китайці, тибетці, кам­боджійці, північнокорейці та інші [20]. Йдеться-бо про проживання, а часто – саме вмирання, у чужій українцям державі.

Оцей єврейський внесок – другий бігун світової історії, протилежний християнству. Господь і сатана: довкола цієї осі обертається уся світова історія. Ми звикли їх розмежовувати, протиставляти, їхній розподіл – це жнива Господні. На початку XX століття Пікассо, навпаки, в «Авіньйонсь­ких дівчатах» (1907) мистецькими засобами показав, що світле й темне, буває, живуть разом.

Заради казуїстики можна поставити питання, скільки всього нових людей складало в СРСР чи в Україні номенк­латуру і скільки в цій номенклатурі було євреїв? Мовляв, не так і багато. Колись, можливо, хтось цим займеться, виз­начаючи, які ознаки треба враховувати, з якого рівня йти вгору, коли йдеться про номенклатуру. Принципи підрахун­ку дуже важливі, оскільки сумарний облік керівників і ви­конавців дає викривлені результати. Справді, заради ка­зуїстики можна записати латиські, українські та російські прізвища чекістів разом. Радянські фальсифікатори робили це, щоб потім хтось ствердив: «Были среди них (чекистов. С. Б.) и евреи, но большинства они не составляли» [21]. Сюди підійде також постать коменданта київської губЧК Михайлова, прізвище якого було Фаєрман.

Мені важливо, що народ вважав владу єврейською, а самі євреї вважали себе господарями ситуації. Причинами такої єдності громадської думки, де всі виявились парадоксаль­ним чином заодно, можна вважати гостру ейфорію від рап­тового і рвучкого підйому одних по соціальній драбині і шок від червоного терору – інших. До речі, той шок триває досі: він став, можливо, основною причиною недосліджуваності цієї теми.

Цей тотальний шок відбився в численних джерелах про період муравйовщини 1918-го: у спогадах Гр. Коваленка-Коломацького [22], мемуарному циклі київського журналу «Малая Русь», листах історика мистецтв Федора Ернста до його брата Миколи, археолога, тощо.

Ось розповідь монархіста, редактора «Киевлянина» В. Шульгіна про чекіста, котрий уночі на 27 січня 1918 року прийшов до нього на Караваївську, 5, щоб його арештувати: «Он смотрел на меня в упор с видом Шерлока Холмса. Я вдруг почувствовал, что предо мной рыженький еврейчик, не­образованный и глуповатый, слегка помешавшийся (и от ве­личия своей роли, и от страха перед нею) и к тому же уже очень усталый, державшийся только благодаря тысячелетней еврейской выносливости. Я почувствовал, что эта банда уже не опасна. За несколько минут они привыкли ко мне» [23].

Григорій Андрійович Коваленко (Гр. Гетьманець-Сьогобочний), літній соціаліст, автор першої української брошу­ри «Чим шкодять нам євреї» (1907) на захист трудящого єврейського люду, був заарештований напередодні, 26 січня 1918 року, серед вулиці. Здається, він перший спеціально дослідив національний аспект муравйовської інвазії, звернувши увагу на гримаси епохи: «Двоє євреїв-робітників з виразними прикметами свого єврейського походження ве­дуть заарештованого ніби «буржуя», явно не єврейської національності (автора. С. Б.), і ті запаморочені люде (зустрічні кияни. С. Б.) гукають:

Небось жида поймали?» [24].

Сестра милосердя, що побувала тими днями в Маріїнському палаці – осередку нової влади, – згадувала засідання слідчої комісії: «У большого стола в углу комнаты стояли господа члены комиссии: одна женщина и пять или шесть мужчин; фамилии двух я узнала: Чикирилькуш и Гальперин, остальные были неизвестные мне евреи. С другой стороны комнаты, у ряда маленьких столиков, заваленных в хаотическом беспорядке грудами бумаг, находилась секретарша ко­миссии и три ее помощницы, все четыре еврейки» [25]. Засідання в Маріїнському палаці 30 січня описав і Григорій Коваленко: «Впускають у кімнату «комітету». По хаті мету­шиться п`ятеро юнаків, віку кожний не старіше 25 років… Усе молоде, зелене і одна панночка між ними. Вибачте на сьому слові, товариші, але зачеплена тема «обязывает» мене зазна­чити, що всі присутні там «члены военно-революционного» і та шоста панночка видалися мені євреями…» [26].

Від того шоку у приватному листі від 15 червня 1918 ро­ку Федір Ернст називає євреїв не інакше як «студентами Комерційного інституту». Увесь контекст такий: «К сожалению, я даже не знаю, какие именно письма Ты и Вы от нас получили и поэтому не имею понятия, знаете ли Вы хоть что-нибудь подробное про симпатичное время нашей бомбардировки и советского «прижима» (режима. С. Б.). О том, как симпатично было первое, можешь судить по тому, что в нашем доме высадило 92 стекла, а в одни только памятники киевской старины попало около 300 снарядов, в том числе в древние алтари св. Софии, Мих.[айловского] м-[онасты]ря, Лавры и т. д.» [27]. «О прелестях второго ни в сказке сказать, ни пером описать. Стоит разве упомянуть, что при поголовных обысках (кот.(орые) производились почти исключительно ворами, преступниками и студента­ми Комм.[ерческого] института) приставлялись, напр.[имер], револьверы к груди (как это было с барышня­ми Пучковскими), у Ленцов (?) расстреляно больше 10-ти их знакомых. Трупы расстрелянных везли на площадках ло­мовики через весь город прямо наваленные грудами по 10-15 человек на площадку, неприкрытыми, в искривлен­ных позах, залитые кровью целыми вереницами. И пока эта сволочь не убралась из Киева, я, признаюсь, ежеминут­но дрожал за свою жизнь и не раз удирал под пулями» [28].

Так виглядали події 1918 року.

Про 1919 рік маємо ще ширший, масовий матеріал. 1919 року київська губЧК мала такі відділи:

оперативний (зав. Яков Лівшиць);

юридичний (зав. Самуїл Цвібак);

таємний (зав. Петро Дегтяренко);

господарчий (зав. Каган);

загальна канцелярія (зав. Ґаніотський-Сутулін);

окремий корпус (командир Фінкельштейн);

тюрма (зав. Кац);

комендатура (комендант Фаєрман-Михайлов [29]) [30];

Широкі відомості про терор муравйовщини і діяльність «чрезвичайок» 1919 року систематизували товариш обер-прокурора Св. Синоду Н. Д. Жевахов [31], історик С. П. Мельгунов [32] та журналіст Ессад-Бей [33] (Leo Noussimbaum [34]). Бібліографічний огляд джерел виконав Л. Зорін [35].

У роки ленінського терору Україна й Росія втратили більшість національної аристократії. У картотеках криміна­льних слідчих справ трапляються лише пізніші поодинокі картки на них. Систематично ліквідовували професійних військових.

Коли воєнні події замінило «мирне життя», терор набрав більш розмірених форм. Саме тоді, 1925 року, поміщицтво [36] було ліквідоване як клас. Для прикладу наведу перелік дійових осіб, що мали відношення до ув`язнення й розстрілу митрополита Василя Липківського. Постанови про початок слідства, обрання запобіжного заходу і притяг­нення його як обвинуваченого ухвалили оперуповноважений 9 відділку IV відділу УГБ НКВД УСРР [Зусь?] Ґольдфарб, а затвердив їх помічник начальника IV відділу Давид Перцов. Санкціонував арешт прокурор Фердинанд Аудрінг. Ордер підписав заступник наркома Михаїл Степанов (не реабілітований). Обшук і арешт здійснив співробітник II відділу НКВД Михаїл Гакман, а присутніми були: пред­ставник домоуправління Петр Мануйлов та співробітник НКВД Григорій Пляшенко. Прийом і оцінку вилучених ко­штовностей здійснили: бухгалтер Заманський, скарбник Лисняк, експерт А. Островський і «т.» Гіванд. 22 жовтня 1937 року владику допитав згаданий Ґольдфарб, а 13 листо­пада – А. Скульбашевський. Звинувачувальний вирок склав той самий Ґольдфарб (затвердив начальник IV відділу майор ГБ Аркадій Хатеневер). Підписав протокол трійки Соломон Альтзіцер, а виписку з акту про розстріл – комендант НКВД капітан ГБ Александр Шашков. Усі ці прізвища зафіксовані у справі [37]. Перцов помер у таборі, Хатеневера розстріляно. Аудрінг помер 1943 року у Харкові (співробітничав з німцями). Щодо решти – відомостей не маю. Але всі вони були причетні до вбивства першоієрарха УАПЦ, нині реабілітованого. Це дало привід поставити пи­тання про скасування реабілітацій чекістів [38].

Аналізуючи справу СВУ, Гелій Снєгірьов каже: «Брук був єврей. Як і всі (або майже всі) слідчі в справі СВУ, Южний, Грозний, Правдін, Бронєвой, Ґольденберг були євреями. Не зрозуміло? Та чого вже! Саме євреям слід було доручити справу недобитків петлюрівщини, погромників. Ну а даль­ша доля цих южних-грозних тебе, читачу, цікавить? Скажу. До 37-го вони уже серед живих не значилися» [39]. Звичай­но, логіка тут не бездоганна, адже Снєґірьов не вказує, з яких конкретних міркувань треба було доручати євреям справи монархістів, священиків, учителів, кооператорів, письменників.

На процесі СВУ академіка Єфремова таврували як фа­шиста й контрреволюціонера, але він відмовлявся від іншо­го – від звинувачення в антисемітизмі. Немало тому диву­ючись, Снєгірьов добросовісно занотував: «Так от, мої «свідки епохи» запевняють всі, як один:

– Та ви з Місяця впали! Та в ті роки за пошепки промов­лене слово «жид» нараз давали п`ятірку!» [40].

В інших випадках євреї вели слідство проти євреїв – так як велів на той час Молох, 22 травня 1938 р. двоє євреїв, майор ГБ Григорій Лулов і капітан ГБ Яков Візель, допита­ли колишнього наркома Ізраїля Ленлевського [41], на правління якого припав апогей великого терору 1937-1938 років. Цікаво, що з цієї трійки Леплевського й Лулова не­вдовзі було розстріляно, а Візель помер під час слідства. Ко­ли дійшла черга до Єжова, своєму слідчому він розповідав таке: «Я почистил 14 тысяч чекистов. Но огромная моя вина заключается в том, что я мало их почистил. У меня было такое положение. Я давал задание тому или иному началь­нику отдела произвести допросы арестованного и в то же время сам думал: `Ты сегодня допрашивай его, а завтра я арестую тебя`. Кругом меня были враги народа (золоті слова! – С. Б.), мои враги везде, я чистил чекистов. Не чистил их только лишь в Москве, в Ленинграде и на Северном Кав­казе. Я считал их чистыми, а на деле же получилось, что я под своим крылышком укрывал диверсантов, вредителей, шпионов и других мастей врагов народа» [42].

Досвід державності, яку вони створили, треба спеціально вивчати ще й через її трагізм, адже в роки великого терору Сталін утопив її у крові. Містичним примусом вона мала прямий зв`язок з не набагато пізнішим голокостом. Зга­дується загальновідома фраза батька Троцького: «Заварю­ють кашу Троцькі, а розхльобують її Бронштейни».

Пригадаю, що українська еміграційна (неакадемічна!) історіографія, осмислюючи явище єврейської держави, за­пропонувала концепцію – «окупаційного режиму», але трактувала її трохи однобоко. Це відповідало антиросійському соціальному замовленню західних ляльководів, тим часом фактичний матеріал вносить у розуміння цієї моделі суттєві корективи.

Державні форми, державний механізм, що творився у Пе­трограді, а після перенесення столиці – у Москві, мали імпортний характер. Але вожді прагнули світової революції і свої столиці влаштовували, де пощастить: 9 листопада н. ст. 1918 року – в Берліні (Роза Люксембург з Лібкнехтом), 12 листопада н. ст. – у Відні і 16 листопада н. ст. – у Будапешті (Бела Кун) [43]. Потім почались іспанські події… Але тери­торія територією, а ментальність ментальністю. Для Ук­раїни імпортною була й марксистсько-ленінська ідеологія, що лежала в основі цієї державності.

Що ж до людського складу управління, то тут справа ви­глядає інакше, складніше. Наведені нижче матеріали пока­зують, що партійно-державні функціонери, єврейські екстремісти здебільшого на нашій території й народжувались. Така була спадщина імперської «черты оседлости», і часто, навпаки, вихідці з української території (згадаймо пере­дусім Одесу) постачали радянську північ. Але, що цікаво, свою державність вони створили зовсім не в Києві, а там, де трапилась нагода, на той раз у Харкові, і не 1917 року, а іншого. Тоді українці виявились дужчі, і сформували Цент­ральну Раду. Радянські державні форми перенесли в Ук­раїну 1918 року на своїх багнетах муравйовці. Не затрима­лись. Революція спробувала залляти Україну 1919 року, впровадивши тут вікопомні «чрезвичайки». Але й цього ра­зу більшовики виявили свою слабкість.

Вони опанували Україну на кілька десятиліть лише після чергової спроби року 1920. Таким був початок єврейської держави в Україні, кінець якій 1938 року терористичними, бандитськими методами поклав, як сказано, Сталін [44]. Відкинуту на той час орієнтацію на світову революцію (у творах Леніна вже давно викреслювали відповідні речення) змінила інша орієнтація – на зміцнення тієї реальної бага­тонаціональної держави, якою більшовики реально, ово­лоділи. Пояснюється це не так містичним вибухом росій­ського патріотизму, як безвихіддю. Війна проти німців за ту саму територію тільки зміцнила цю переорієнтацію. Тери­торію назвали батьківщиною.

Рухаючись далі, на відомому банкеті переможців 1945 ро­ку тостом за російський народ Сталін проголосив уже одно­значно російський характер своєї державності, хоча тривало це недовго. Крім того, сталінський патріотизм не відзна­чався послідовністю. Парадоксальним чином на його, Сталіновому, рахунку і винищення козацтва в австрійсько­му Лієнці, і справа Вознесенського й Кузнецова. Від 1953 року державна російськість потроху, але остаточно, ево­люціонувала до «єдиного совєцького народу». А в часи Брежнєва – Андропова держава була вже майже так само безнаціональна, як і держава досталінська.

Великі політичні зміни відбулися в СРСР у зв`язку з убивством Сталіна (1953) [45] та XX з`їздом партії (1956). Останнім часом багато пишуть про загибель Міхоелса, роз­гром Єврейського антифашистського комітету, справу лікарів і недоведені дальші плани Сталіна, яким не судило­ся здійснитись. Цим епізодам надають гіпертрофовано ве­ликого значення. Ясна річ, загибель 13 членів ЄАК (Єврейського антифашистського комітету) не йде в порівняння з масштабом років тридцятих. Саме тоді Сталін узяв владу до своїх кривавих рук.

Винищення народу й чистка чекістів мали все-таки різну ідеологічну основу й різне спрямування. Виглядає так, що «в цій країні» відбувалися дві окремі війни.

Чи не час відмовитись, нарешті, від нав`язаної нам міфо­логії? Наприклад, Волкогонов твердив: «Это была созна­тельная ликвидация старой «ленинской гвардии». Они слишком много знали. Ему (Сталінові. С. Б.) нужны бы­ли самоотверженные исполнители, функционеры более мо­лодого поколения, не знавшие его раннего, прежнего» [46]. Подібно і ліквідацію Балицького пояснено так: «[…] діяч, якого свого часу М. Скрипник називав «гільйотиною Ук­раїни», своє відпрацював і мав зійти з арени. Він надто бага­то знав і був причетний до таких подій, правда про які мала «небезпечний» характер, а відтак приречена була відійти в небуття разом з тими, хто її міг явити» [47]. Так само мож­на пояснити й ліквідацію наркома Ізраїля Леплевського, на час правління якого в Україні, повторюю, припадає пік Ве­ликого Терору, а також ліквідацію тодішніх начальників відділів УҐБ НКВД УРСР:

1-го відділу – Марка Амірова-Пієвського;

2-го відділу – Михаїла Джавахова та Давида Джиріна;

3-го відділу – Михаїла Александровського (Юкельзона), Давида Соколинського та Владимира Стирне;

4-го відділу – Пейсаха Рахліса, Ашера Абугова та Матвія Ґерзона;

5-го відділу – Ісаака Купчика та Віктора Блюмана;

6-го відділу – Якова Письменного та ін. Можливо. Але невже «мало знали» тодішні активні учас­ники репресій:

– оперуповноважений 1 відділення СПО, потім – т. в. о. начальника відділення 4 відділу УҐБ НКВД УРСР Борис Борисов-Коган?

Він був живий 1956 року, працював інспектором тресту «Південбудмеханізація», мешкав у Києві на вулиці Вєтрова, 13, пом.(ешкання) 9 [48];

  співробітник для особливих доручень при НКВД СРСР Семен Дукельський?

Із червня 1953 року був персональним пенсіонером союз­ного значення, помер у Москві у жовтні 1960 року;

  начальник СПО УҐБ УНКВД Одеської області Марк Спектор [49]?

У 70-80-ті роки Спектор завідував юридичною консуль­тацією № 16 у Москві, був заступником голови Московсь­кої міської колегії адвокатів. Помер у Москві у серпні 1985 року;

  начальник УНКВД Миколаївської області Іосиф Фішер?

З жовтня 1950 року працював адвокатом юридичної кон­сультації в Одесі. 1958 року був ще живий – саме тоді його виключили з партії;

  начальник 3 відділу УҐБ НКВД УРСР Мойсей Чердак?

Був живий 1957 року, працював тоді начальником плано­вого відділу «ґлавэкскаватор» Міністерства будівельного та дорожнього машинобудування СРСР;

  начальник КРО УҐБ УНКВД УРСР Харківської об­ласті, невдовзі голова трійки УНКВД Київської області Ісаак Шапіро?

Був живий 1959 року, керував відділом постачання ҐУ племрадгоспів Міністерства сільського господарства УРСР.

Як сказати, що ці люди «знали мало»? Найчастіше вони «знали» про події, «правда про які мала «небезпечний» ха­рактер», багато більше, аніж усі разом узяті сучасні дослідники цих подій, які мають у своєму розпорядженні певні папери, але не відають того, що стояло ЗА паперами. Думаю, що пояснення ліквідацій чекістів тим, що вони, мовляв, «багато знали», не витримує критики.

«Товариш» Сталін обґрунтував зміну політики 7 листо­пада 1937 року, виступивши у вузькому колі своїх поплічників на обіді у Ворошилова. Як занотовано в щоден­нику ґ. Дімітрова, що був присутній на цьому обіді, він звернув проти своїх ворогів ще не бачені інвективи: «[…] он враг, заклятый враг государства, народов СССР. И мы бу­дем уничтожать каждого такого врага, был бы он и старым большевиком, мы будем уничтожать весь его род, его се­мью. Каждого, кто своими действиями и мыслями, да, и мыслями, покушается на единство социалистического госу­дарства, беспощадно будем уничтожать. За уничтожение всех врагов до конца, их самих, их рода!» [50].

Змінилася концепція масового терору. Йшлося вже не про особисті реальні чи уявні злочини конкретних людей і не про превентивне винищення класових ворогів, що відповідало марксистсько-ленінській теорії. Почалось ви­корінювання ворогів самого диктатора, як це розуміли тоді. У травні 1938 «нач. особоследгруппы и нач. 2 отдела УГБ» капітан ГБ Яхонтов підписав довідку на арешт дружини го­ловного інженера УШОСДОР НКВД УРСР: «Гришпан знала об антисоветской и террористической деятельности своего мужа. На основании приказа НКВД СССР № 00486 Гришпан М. П. подлежит аресту» [51]. Ордери виписували нарком Успенський і Яхонтов.

Більшовицькі функціонери ленінської пори широко ви­користовували російські псевдоніми. Перед війною сталінська офіційна пропаганда називала єврейських екст­ремістів «троцькістами», у часи Брежнєва боролись проти світового сіонізму, але і те й друге було синонімом не-асимільованого єврейства.

Як глибоко копали радянські спецслужби, видно з при­кладу нищення більшовицьких єврейських кланів. Рясні ге­неалогічні відомості містить справа сестри Зинов`єва (Радомисльського), Соф`ї Аронівни Бурштейн. Вона народи­лась 1890 року в Єлисаветграді (згодом – Зинов`євськ). Вийшла заміж за однолітка Абрама Ґдальєвича Бурштейна. Його як троцькіста 1936 року заарештували, а за місяць, згідно з постановою від 23 листопада 1936 року, вона була адміністративне заслана на 5 років до Омської області. Соф`я Бурштейн мешкала у Салехарді, потім у Чарджоу, де стала начальником «облводздравотдела Аму-Дарьинского водного бассейна». Замішавшись в ешелони евакуйованих. 1944 року вона виїхала до Києва, але 25 березня 1949 року її знову забрали.

На слідстві вона розповіла, що їхній батько Арон Марко­вич Радомишльський народився в Новомиргороді. 1920 року разом з матір`ю Розалією Моїсеївною переїхав до Петрогра­да. Після її смерті 1922 року він одружився з племінницею Розалією Яківною Черіковер. Наприкінці 1936 року їх обох вислали до Уфи, де вони були заарештовані. У 1935-1936 ро­ках були арештовані брати Зинов`єва Александр Аронович [52] та Абрам Аронович (* 1892) [53], сестри Фаня Аронівна (* 1892) й Лія Аронівна (*1898). Існували ще брат Михаїл Аронович (молодший, його в Єлизаветграді убили григор`євці) та сестри – Діна Ароновна Вермінська (у 1922-1923 роках виїхала з чоловіком до Палестини) й Анна Аронівна Ґородецька (за другим чоловіком Кожаєва). Солженіцин згадує Самуїла Закса, «зятя Зиновьева по сестре», сина багатого петроградського фабриканта, голову
петроградської філії парвусівської контори [54]. 24 серпня 1949 року Окрема
нарада при міністрі ҐБ СРСР винесла вирок у справі С. Бурштейн: «[…]
как социально опасный элемент по связям с активными
троцкистами сослать на поселение в Красноярский край».
Чоловік її повернувся 1948 року, влаш­тувався на
цукровому заводі біля Білої Церкви, був також вдруге заарештований і 1949 року
помер у в`язниці, її дочку, Лідію Абрамівну
Рахманову (*1920, за другим чоловіком – Данкевич), заарештували 25 березня
1949 року. Після звільнення вона мешкала на вулиці
Щусева до смерті (1987).


Про самого Зинов`єва відомостей у справі небагато.
Герш-Євсей
Аронович Радомисльський ще молодим почав зватися Григорій Євсейович
Зинов`єв. 1932 року його заслали до Кустанаю [55], а 1936 року за вироком суду
розстріляли. Зинов`єв був одружений із
Златою Іонівною (Зинаїдою) Бернштейн-Ліліною. Коли у Литві
перевіряли її багаж, виявили коштовностей на кілька десятків мільйонів
карбо­ванців [56]. Після її смерті 1929 р. (похована в Ленінграді), Зинов`єв
жив зі своєю секретаркою. Від першого шлюбу мав сина Михаїла (нар. бл. 1908),
розстріляного 1936 року. Другим його сином був Степан
Радомисльський.


Нещодавно зі спогадами про родину Зинов`єва виступив
петербурзький поет і композитор Вадим Н. (прізвище в публікації не зазначене).
Він стверджував, що його прадід по жіночій лінії,
Яков Радомисльський, був іще одним бра­том Григорія
Євсейовича.
Яков мав двох дочок – Лідію (нар. 1913) і Ліну. Вони мешкали в
Одесі, але, як згадує Ва­дим, «в 1924
году, в самый расцвет карьеры Зиновьева, они, не без помощи
брата, переезжают в Ленинград, в бывший графский дом по улице Пестеля»
[57].


Характерно, що поет і композитор ані на мить не замис­люється, де й за яких умов закінчив
свої дні сам граф. Його не хвилює, як по іншому могла б скластись доля Росії й
самого Зинов`єва, якби він обмежився скромною, але чесною
стезею, скажімо, бухгалтера чи журналіста, а не злигався з Леніним. Це питання
для нього не існує. Думки ведуть мемуариста зовсім в інший бік:
«Кто знает, как сложилась бы его судьба, не сделай он тогда,
в начале 20-х, рокового шага, своими руками возведя на престол кровавого царя.
Сегодня мы знаем, что никакого троцкистско-зиновьевского центра не было, просто
Сталину хотелось…»
[58] і так далі.


Лідія Яківна мала сина Віктора, а той – згаданого вище Вадима. Родина була дуже численна. Поет і композитор розповідає: «В
1953
году умер Сталин. Семья вернулась в Ленинград. Им дали 11-метровую комнату в коммунальной квартире, в которую чуть
позже из лагерей и ссылок стали возвращаться остальные родственники. На
одиннадцати метрах разместились семь человек»
[59].


На зміну єврейському керівництву СРСР прийшло керівництво
російське, розбавлене, грубо кажучи, мало­руським. 27 вересня 1938 року
Політбюро
ЦК КП(б)У слухало питання «О мобилизации на работу в органы НКВД УССР чекистов запаса
([доповідач] Наркомвнудел УССР т. Успенский)». Ухвалили: «Мобилизовать на работу в орга­ны НКВД УССР чекистов
запаса
82 человека (см. приложе­ние)» [60]. Йшлося ні про що інше, як про зміну людського складу
установи. Самі єврейські екстремісти називали це зміною етнічного матеріалу.
Цілеспрямовано викреслено таких кандидатів: Коган Павел Ісайович, Фельдман
Леонід Давидович, Равич Михаїл Ізраїлович, Беспалов Борис Львович, Берзін
Ізраїль Ісаакович, Зборовський Моїсей Іосифович та ін. Викреслив їх в. о.
начальника відділу кадрів НКВД УРСР ст. лейтенант ГБ
Кругов. Чекісти ново­го покоління – уся решта – мали або тільки
російські, або українські прізвища.


Із плином часу і зміною поколінь почала формуватись нова
наукова проблема – як ставитись до цих екстремістів тепер. Шеф політичної
розвідки гітлерівської Німеччини

Вальтер Шелленберґ обмірковував цю проблему значно давніше:
«Среди высших офицеров штаба Гитлера я встре­чал много
способных и энергичных людей. Все они были образованы и добропорядочны, и никому
из них никогда и не снилось, что их участие в правительстве Германии того
времени будет подвергнуто суду истории»
[61]. Таку по­зицію неважко зрозуміти. Багато складніше
сприйняти не­долугі спроби протиставити певній фактографії прагнення до
реабілітації. Наприклад, готуючи до друку п`ять тисяч машинописних сторінок
Лазаря
Кагановича, котрий, уни­каючи давати особисті свідчення, аналізувати
щось, десятками сторінок цитував стенограми з`їздів, пленумів та інші
опубліковані документи, його дочка Майя Лазарівна спокійно зазначає:
«Надеюсь, что публикация «Записок» поможет узнать моего отца таким, каким он был, рассеять вымыслы и клевету,
восстановить его доброе имя»
[62]. Звичайно, це розмова не по суті.


Вкотре апелюючи до колег-істориків, зроблю припущен­ня,
чому про єврейську державу досі не йшлося. Очевидно, в означеному явищі добре
розібрались і наші нинішні мож­новладці, якщо дослідження так зацікавлено й
свідомо гальмуються, що це привертає до себе увагу.


Найменше дозволено вивчати історію опозиції й опору. Навіть
затягли до абсурду і прагнуть провадити й далі про­цес реабілітацій / відмов
у реабілітаціях. Свого часу владні структури використовували його для
самозбереження. Російськомовний прозаїк В. Войнович у своїй фантас­тичній
повісті так аналізував цю ситуацію:
«Так это, мах­нул я рукой, касается ваших комунян. А я не только не комунянин, я даже советского гражданства вот уже шесть­десят лет с
лишним лишен. И вообще я не ваш.


При этих моих словах все члены Пятиугольника как-то странно
переглянулись, а Коммуний Иванович улыбнулся, широко развел руки и, называя меня
моим человеческим именем, удовлетворенно сказал:


Нет, Виталий Никитич, вы наш. Ведь мы вас
реабили­тировали» [63
].


Напередодні розвалу СРСР, реабілітуючи страшним поспіхом
культурних діячів, що проходили у справі СВУ, влада стверджувала: Єфремов і
Старицька-Черняхівська були лояльні, «наші». І своєю ж заповзятливістю
засвітила­ся, адже це вочевидь неправда.


Опозиція була, й був опір. Придушена й замовчана
се­лянська війна 20-х років, що вибухла на півдні Київщини, масштабом своїм
не поступається діям пізнішій УПА. Більшовики панічно боялись обуреного їхніми
експеримен­тами і до того ж озброєного українського селянина, боялись
нащадків Богдана Хмельницького й нащадків гайдамаків – Ґонти й Залізняка.
Український селянин із рушницею за­грожував їхній владі, загрожував їм усім
– від Сталіна до районного вповноваженого. Тож, розгромивши селян си­лою
регулярної армії, влада автоматично перейшла до ко­лективізації, а відтак і
до голодомору. Проте не слід забува­ти, що українська інтифада 20-х років,
як і війна Хмель­ницького (Натан Ганновер), як і гайдамаччина (уманська
різанина!), великою мірою мала антиєврейський характер.


Після всього опублікованого за кордоном, а у нас – з часів
перебудови, хто наважиться говорити про легальність більшовицької влади?
Сподіваюсь, ніхто відтак не закида­тиме бунтівним селянам тероризм. У
Женевській кон­венції, прийнятій 1949 року, йдеться про те, що окуповані
народи мають право на будь-які засоби опору. Але факто­графії повстанців у
нібито незалежній Україні чомусь бо­яться. Під претекстом того, що
українських селян і їхніх отаманів не реабілітовано і в рамках нинішнього
законодав­ства нібито суверенної України не може бути реабілітовано,
історичні матеріали про цю війну не розсекречені й досі, хоч вони мають уже суто
академічне значення. Це наводить на думку, що реабілітації були потрібні, коли
ще жили люди, – з огляду на соціальне забезпечення тощо. Реабілітаційний процес
був потрібний живим людям, але абсолютно ні до чого мертвим. Для мертвих він так
само абсурдний, як була б абсурдною вимога реабілітувати одних учасників
Куликовської битви й судити інших. Нині єдина його функція – гальмувати
академічні дослідження.


У наш час реабілітації стають абсурдні в принципі. Юрій
Шевельов писав про них: «Винниченка боронять тим, що короткий час він був членом
партії. А якби не був? Єфремова тим, що СВУ не існувала. Ну а якби існувала? Чи
від то­го заслуги їх перед українською культурою зменшилися 6?» Стає дедалі очевидніше, що справами – не тільки
реабіліто­ваних, а й кримінальними справами загалом – повинні зай­матись
не юристи, а історики. Треба домогтись відповідної корекції законодавства. Хто
стане ініціатором такого почи­ну?


Студії міжвоєнних десятиліть, передусім дослідження з
історії влади, ускладнюються тим, що 1941 року в Києві бу­ло знищено весь
архівний фонд зі справами партійної но­менклатури. Нехай все це події старих
часів. Але, коли три­ває процес розкривання архівів і дійшло до особових
справ чекістів, чому ж нинішні можновладці так зацікавлено відповіли
категоричним «ні»?


Я оптиміст і припускаю, що все це, зрештою, – технічні
перешкоди. Якщо не ми тепер, то майбутні покоління істо­риків працюватимуть
з цими матеріалами. Бо проблему сформульовано, вона нависає. І, як казав
композитор Людкевич, на це нема ради.


Однак треба відзначити, що фактографії з цих питань не так
уже й мало. Зосереджена вона передусім в архівно-кримінальних справах
українських селян-повстанців, а та­кож представників православного
кліру.


У містечку Мокрій Калигірці обмундирування й чоботи для
повстанців Лютого-Лютенка й Гризла (загинув у бою 1922 року) шили єврейські
кравці та шевці. Коли прийшли червоні, усіх чоловіків зігнали на вигін,
поставили у ряди й кожного десятого виводили на розстріл. Розстріляли 17
ук­раїнців і 5 євреїв за «сприяння повстанцям» [64].


Проте переважали, на жаль, інші стосунки. Як
підкреслю­вав
Антонов-Овсеенко, «части, подчиняющиеся Григорье­ву, если не все, то во всяком
случае большая половина из них, настроены антисемитски и ведут открытую
погромную агитацию»
[65]. У знаменитій «Інструкції агітаторам-комуністам» Троцький
твердив:
«Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды,
комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины своей души. В
нем про­снулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и
гайдамаков».


І це не вигадка. Що було, те було. В одній із летючок
Мефодія
Голика-Залізняка (квітень 1921) писалося: «Браття селяне! Багато часу український народ гнеться під
кацапсько-жидівським ярмом. Над нами глумляться жидівські най­мити! Найкращі
свідомі сини України сотнями гинуть за нас по червоних чрезвичайках!»
[66].


Оскільки я спеціалізуюся на історії України XX ст., мене в цій історії особливо цікавить сама схема історичного
про­цесу. Тож у цій праці моїм надзавданням було дати поштовх до опрацювання
такої схеми. Змістове наповнення поняття «окупаційного режиму» необхідно
осмислити на живому матеріалі, інакше ним не можна користуватись.


Пропоную розглянути систему управління через її
персо­нальний склад. Цю ідею висунув свого часу великий ук­раїнський
генеалог Вадим Модзалевський. «Вообще необходимо заметить, – писав він, – что изучение какой-либо эпохи только и возможно при
детальном изучении биогра­фий отдельных ее деятелей. При этом наибольшее
значение для уразумения данного времени имеют
биографии деяте­лей средней руки […]. Изучить жизнь этих средних
людей, их психологию, круг интересов, взаимные отношения, борь­бу между
собой, вообще всю их будничную обстановку
значит изучить эпоху в полной мере, понять ее и
осмыс­лить»
[67]. Згодом це стало відомо під назвою неміризму. Як
відомо, англійський історик Немір, працюючи над історією англійського
парламенту, розкрив її через біографії усіх його членів. І це продуктивніший
шлях, аніж просто відбутися формулою «політичної організації економічно
панівного класу», як було прийнято в радянських енцикло­педіях 50-х
років.


Наостанок не можу не зупинитись на принципах, що ляг­ли
в основу пропонованої праці. Звичайно, це лише «Ма­теріали» до словника.
Щось більше одній людині понад силу.


Мене цікавить передусім система управління. З цими
пи­таннями мав проблеми Володимир Кубійович. Року 1949 у систематичній
частині «Енциклопедії українознавства» Олександр Юрченко у параграфі «Устрій
Советської Ук­раїни у складі СРСР» написав статті «Виникнення сов.
дер­жавності», «Поширення сов. режиму на Україну й утво­рення УРСР» та
ін. у плані націонал-комунізму (том
II, с. 670-677). Але вочевидь це когось не задовольнило, бо в
словниковій частині гасел «Держава» та «Державність» взагалі немає (відповідний
том вийшов з друку 1957 року).


Як уже сказано, в першу чергу у цьому словнику йдеться про
управлінчий апарат: більшовицьку партію, законодавчу
й виконавчу гілки, силові структури
(персоналії всюдисущого ЧК-ГПУ-ОГПУ-НКВД розписано за монументаль­ною працею
Охотіна й Рогінського, обома словниками Золотарьова та архівами), суд та пресу.
Розписуючи тих людей, хто писав слово «єврей» в анкеті, в першу чергу я
орієнтувався на делегатів партійних з`їздів. Такі анкети особливо допомогли,
оскільки фактично єдиною перепуст­кою до апарату управління був партійний
квиток, а делега­ти мали шанс зайняти керівне крісло до з`їзду наступного.
Відкладались у мене ці матеріали під час роботи над «Масо­вим терором».
Пропонований словник – це, власне, побічний продукт тієї, більшої книжки.
Опрацьовано спра­ви фонду
ЦК КП(б)У – описи 1, 6,16 та 20.


Треба визнати, що загальна картина державності 1918-1938
років виглядає доволі понуро. Світле царство комунізму чомусь завжди
відкладалось на дальшу перспек­тиву (така собі, словами Хвильового, «голубая
даль»), у ре­альності ми мали те, що мали. І вони одержали те, що
одер­жали.


Зрештою, я вирішив скласти словник видатних євреїв України,
включивши до нього науковців і письменників. Якщо знайду підтримку, вийде дві
частини: управлінський апарат і вчені та діячі культури. У кожній з цих груп
досить багато репресованих.



Примітки


1 ЦДАГО (Центральний державний архів громадсь­ких
об`єднань) України. Ф. 1 Оп. 20. № 3461. Арк. 4.


2. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 1. №442. Арк. 77; №512. Арк.
150.


3. 
Шаповал Ю.. Золотарьов В. Всеволод Балицький: особа, час. оточення. – «.:
Стилос, 2002.


4. Там само. – С. 438.


5. Безсонов (Ю Д.). Двадцать шесть тюрем и побег с Соловков. – Paris: Imprimerie de Navarre, 1928. – C. 16-17.


6. 
Українська Центральна Рада: Документи і ма­теріали; У 2-х т. – 1C, –
Наукова думка, 1997. – 12. С. 99-101.


7. Киевская мысль. – 1918. – № 11, – 13 января.


8. Верстюк В.. Осташко Т. Діячі Української Централь­ної
Ради: Бібліогр. довідник /НАН України, Укр. міжнар. ком.   з  питань   науки  і  культури.     К.,   1998.   – С.
90-91.


9. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 pp. Доба Центральної Ради.  – Ужгород,   1932.    Т.   1,  -С. 268.


10. Марголин Ю. Как было ликвидировано сионист­ское движение в Сов.
России
// Вестник Института по изучению истории и культуры СССР.
Мюнхен, 1954. – № 6 (13). – Ноябрь-декабрь. С. 91-111.


11.  Ленин В. И. Доклад о революции 1905 года, ян­варь 1917 // ПСС. Т. 30. – М., 1962. – С. 324.


12. Паустовский В. У истоков самиздата // Лит. газе­та, – 1992. – № 22 (5399). – 27 мая. С. 6.


13. Там само.


14.  Пор.: Богословие после Освенцима и ГУЛАГа и отношение к
евреям и иудаизму в Православной Церкви большевистской России.
Санкт-Петербург, 1997. – 186с.


15. Грицак Я. Чорні книги червоного терору // Крити­ка. – 2000. – Ч. 5 (31). – Травень. – С. 4-6.


16.  Розенберг А. Миф XX века, – Tallinn: Shildex, 1998. – С. 4.


17. Троцкий Л. Искусство революции и социалисти­ческое
искусство
// Правда. – 1923. – 221. – 30 сентября. С. 2.


18.  Седьмая общегородская конференция комму­нистов: Речь
тов. Зиновьева
// Северная коммуна. – 1918. – № 109. – 19 сентября. С, 2. Без жодних по­кликів Н.Жевахов наводить таку цитату, приписуючи її Леніну: «Пусть вымрет 90% русского народа, лишь бы осталось 10% к моменту всемирной революции» (Жевахов Н.Д. Товарищ
обер-прокурора Св.Синода. Вос­поминания.
Новый Сад, 1928. – Т 2. – С. 206).


19. Там само.


20. Бернштам М. Смысл коммунистического уничтоже­ния
народов//Новый журнал.
Нью-Йорк, 1981. – Кн. 143.


21. Аксельрод И. Большевистская революция и евреи // Форвертс. Нью-Йорк, 1998. – 13-19 февраля. С. 7.


22. Коваленко Григорій Андрійович (1867-1938). У кн.: Коваленко Г. До страшних днів у Київі. – Київ – Львів: Друк. Л. Віснєвського, 1918. – С, 32. Підпис: Гр. Гетьма­нець (Гр.
Сьогобочній).


23. Шульгин В. Дворец и тюрьма // Малая Русь, – К„ 1918. – Вып. 2, – С. 37.


24. Там само. – С. 10.


25. Рассказ сестры милосердия // Малая Русь. – К., 1918. – Вып. 2. – С. 113. У реляції про свій арешт і пе­ребування у
Маріїнському палаці та в Лук`янівці В.Шульгін зазначив, що слідчу комісію, яка
засідала в палаці, очолював студент університету Амханицький (Шульгин В. Дворец
и тюрьма // Малая Русь. – К., 1918. – Вып. 2. – С. 62), відомий потім як
помічник прокурора республіки Лев Соломонович Ахматов. Гр. Коваленко одержав у
комітеті посвідчення за підписом Яна Гамарніка.


26. Коваленко Г. До страшних днів.., – С. 20.


27.   Разом з Д. Щербаківським вчений обстежив
київські пам`ятки, були складені акти, й на основі цих матеріалів з`явилась
праця:
Эрнст Феодор. Художест­венные сокровища Києва, пострадавшие в 1918 г. // Куранты. К., 1918. – № 7, – Сентябрь. С, 8-12: іл. окремо: К,: Гуро, 1918. (2), 21 с., 1 іл.


28.  Інститут мистецтвознавства, фольклористики та
етнології (ІМФЕ) ім. М. Т. Рильського, Рукописний архів Ф, 13-3, №
48.


29. Кровавое прошлое // Вечерние огни. – 1919. – № 36, – 30 сентября / 13 октября. С. 3. Підпис; В.Ир.


30.  Чекист о Ч, К. // На чужой сторон(е). Кн. IX. – 1925. – С. 116-120. Про Болфосова див,: Білокінь С. Період чрезвичайок // Україна XX ст.: культура, ідео­логія, політика; 36. статей. Вип. 4. – К., 2001. – С. 308-316; – Вип. 5. – К.. 2001. – С. 160-166.


31. Жевахов Н. Д., Товарищ обер-прокурора Св.Синода.
Воспоминания.
Новый Сад, 1928. – 12. С. 179-193 (Глава 31: Работа «чека» в России), 193-206 (Глава 32: Статьи г. Дивеева «Жертвы долга» и д-ра
B. Марка «Садизм в Советской России»), 206-212 (Гла­ва 33: ГПУ).


32.  Мельгунов С. П. Красный террор в России, 1918-1923. – Москва: СП PUICO. P.S., 1990.


33. Ессад Б. Змова проти світу – Ґ.П.У, – Львів: Хорти­ця, 1936. –
180 с.


34.  Leggett G, The Cheka: Lenin`s Political Police, Oxford: Clarendon Press, Reprinted with corrections.
1986, – P, 473.


35.  Zorin Libushe. Soviet Prisons and Concentration Camps: An
Annotated Bibliography,  
1917-1980. – Newtonville, Mass.: Oriental Research Partners, 1980.


36.  Докладніше: Білокінь С. Масовий терор…
C. 233-235.


37. Архів СБУ, № 65685 ФП. Це була перша справа, з якою я (1
листопада 1991 року) в цьому архіві працю­вав. Увів мене туди кінорежисер
Олександр Федоро­вич Ігнатуша, за що я йому буду довіку вдячний: це
виз­начило характер моєї роботи на довгі роки.


38.  Білокінь С. Генеральному прокуророві України
панові М. О. Потебеньку, 19 грудня 1999 року // ПЕРСО­НАЛ. – 2003. – № 1 –
С. 20-25.


39.  Снєгірьов Г (Євген). Набої для розстрілу та інші твори. –
Нью-Йорк-Торонто. 1983. – С. 98.


40. Там само. – С. 1 16.


41. Наше минуле. – Ч. 1, – 1993, – С. 58.


42.  Цитриняк Г. Расстрельное дело Ежова // Лит. га­зета. – 1992. – № 7 (5384). – 12 февраля. С. 15. Свого часу вказувалося, що репресовано було 20 тисяч співробітників
НКВД (Гамаюнов И. Без гипноза //Лит. га­зета, – 1990. – № 42 (5316). – 17 октября. С. 11).


43.  Царинный А. Украинское движение // Украин­ский сепаратизм в  России. Москва:  Москва, 1998. – С. 194.


44. Докладніше про це: Білокінь С. Масовий терор… –
С. 265-270 (параграф «Зміна курсу»). 298-314 («Чистка НКВД»).


45, Пор.: Денике Ю. Еще одна теория смерти Сталина // Соц. вестник. Нью-Йорк Париж. 1954. – № 11 (676). С, 208-210.


46. Волкогонов Д. Триумф и трагедия. Кн, I. Ч. 2. – Москва: Новости, 1989. – С. 95.


47. Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в
Україні. – К.; Абрис, 1997, – С. 73.


48. Наше минуле. – 1993. – Ч. 1– С. 128.


49.  Пор.: Судоплатов А. Тайная жизнь генерала Судоплатова:
Правда и вымыслы о моем отце,
Кн. 2. Москва; Современник, ОЛМА-пресс, 1998, – С. 539.


50.   Корнеев  Владимир,   Изъяны  в  наследии  // Союз. – 1990. – №41 – Октябрь. С. 12.


51.  ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 31083 ФП / кор. 178. Арк. 1.


52. 3 1918 року мешкав у Петрограді, служив у тресті «Транспроектстрой», ув`язнений 1936 року. Дружина Любов Лазарівна Нанкіна. Син Роберт.


53.  Абрам Аронович у Петрограді жив з 1920 року, служив у профспілках. Дружина Поліна Василівна Зла-топольська.


54.  Солженицын А. И. Двести лет вместе. Ч. II. Москва: Русский путь, 2002. – С. 85.


55. ЦДАГО України. № 58884 ФП / кор. 1499.


56. Маслов С. С. Россия после четырех лет револю­ции.
Кн, 2. – Париж: Русская печать. 1922. – С. 190. Цит. за: Солженицын А. И. Двести лет вместе. Ч. II. Москва: Русский путь, 2002. – С. 85.


57.  Рай В. «Враг народа» // Курьер. Нью-Йорк, 2002. – Vol. VI. – № 21. – 10 мая. С, 16.


58. Там само. С. 16.


59. Там само. С. 17.


60. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 16, № 16. Особая папка. Арк. 25-58.


61. Шелленберг В. Лабиринт: Мемуары гитлеровско­го
разведчика.
Москва; Дом Бируни. 1991.


62.  Каганович Л. М   Памятные записки рабочего,
коммуниста-большевика, профсоюзного, партийного и советско-государственного
работника.
Москва: ВАГРИУС, 1996, – С. 10.


63. Войнович В. Москва 2042, – Москва: Вся Москва, 1990. – С. 288.


64.   Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. К., 1998. – С. 128.


65.  Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне.
Т. 4. – Москва Ленинград, 1933. Цит. за: Ко­валь Р. Отамани… – С. 158.


66. Коваль Р. Отамани… – С. 102.


67.  Модзалевский В, Л. Материалы для биографии Стародубского
полковника Тимофея Алексеевича
// Труды Черниговской губернской ученой архивной
ко­миссии.
Вып. 12, – Ч. 1. – 1917-1918. – С. 3-4.


Передрук
ж-л „Персонал” № 1-2/2004


 


http://unaunso.org


http://una-unso.info


http://vinnica.una-unso.info


http://kharkov.una-unso.info


 

Поділитися