А. Щербатюк. ГРА СИЛ


ГРА
СИЛ


/
Перспективи виходу із українського ступору/


 


Горит
и кружится
планета,


над
нашей родиною дым…


 


Стаття
15 Конституції України стверджує, що „ніяка ідеологія не може визнаватись
державою як обов’язкова”, мовляв, це найвища цінність і гарантія свободи. Тобто,
нема ніякої ідеології – заробив, з’їв, і щоб трошки здоров’я, бо життя і
здоров’я щасливого мешканця молоко-медо-бидлодайної житниці Європи визначається
в статті 3-й Конституції України як «найвища соціальна цінність». Аби ця
цінність вже цілком комфортно і безпечно почувалась в окреслених Конституцією
кордонах і межах, в статті 17-й економічна і інформаційна безпека оголошуються
«справою всього Українського народу». Отже, справа всього українського народу,
як вимагає того найвищий закон прямої дії є наступний «аксон-дірект»: якщо
який-небудь представник неукраїнського народу, а циганського, наприклад,
продасть вам «ширку», заражену
СНІДом і гепатитом, або негр на станції метро «Шулявська» засмердяні джинси, або
кавказець шашлик з глистами, або жид російськомовну антиукраїнську газету, або
москаль свою «попсу» на
FM,
або турок наших дівчат в
бордель Близького Сходу, – всіх їх треба прямо, негайно і на місці ознайомити з
дієвістю Конституцією України. Підкреслена вагомість аргументів збільшує їх
дохідливість.


Таким
чином, уникаючи дурнуватої книжної ідеології, ви радикально покращуєте своє
самопочуття, здоров’я, актуалізуєте свою соціальну активність, усуваєте
економічну, а заодно і інформаційну небезпеку для себе, та й решти
благословенного українського народу. І ваша підвищена й здорова соціальна
активність викличе захват, підтримку і всіляке заохочення з боку законослухняних
 правоохоронних органів рідної
держави, адже це інструмент нашого насильства проти втручань чужих в
громадянське суспільство українців, які не хочуть в себе дома засмічення
довкілля і простору чужинецькими пле­мінними ідеологіями, а воліють
залишатись козаками-індивідуалістами. Також і на побутовому рівні не завадило б
трохи презирства до інших
нащадкам тих, хто панів-ляхів, москалів, татар різних і жидів на шматки
різали-рубали, на дубах вішали, на палі садовили, на вогні живими смажили, –
пуристи! – щоб тіло їхнє гидке землі святої, батьківської не поганило. І
подібний захист довкілля неабияк сприяв створенню нашої нації і її гідної
презентації і інтеграції в міждержавну ієрархію сусідських народів, котрі теж
були не проти подібних дружніх
взаємостосунків, ділились досвідом, взаємозбагачувались в боротьбі за
трансцендентальність власної віри /ідеології, по-сучасному/, яка споконвіку
ведеться між різними культурами. Терор тоді, коли чуже опинялось надто близько,
вмикавсь автоматично, і ніхто не длубався в чужих недохідьках з рук заглищених
бусурманів, не зазирав в очі і не плазував перед москалями, для яких кожен, хто
не раб – ворог.


До
речі, на початку про минулого століття, коли доступними, при­наймні для
партійної московської верхівки, стали досягнення сучасної медицини і
рентгенології, оці самі рентгенологи-клініцисти були дуже здивовані, коли при
рентгенографії черепа виявляли в своїх пацієнтів звичайні швацькії голки. Це їх
сердобольні російські багатодітні матері своїм меншеньким в тім’ячко /роднічок
по їхнєму/ встромляли, аби позбутись серед сільських злиднів зайвих ротів, і
деякі, як виявилось, вижили, і стали видатними робітничо-селянськими
верховодами, всесоюзними старостами і т.п. І ця загадкова своєю неймовірною
вселенською добротою душа народу-богоносця залишалась вірною собі і в мирних і
бойових умовах, – під час Великої Вітчизняної Війни за дезертирство було
розстріляно понад 200 тис. радянських солдатів, процедура відбувалось перед
вишикуваними однослуживцями, приречених роздягали догола, накривали якимись
простирадлами – і мочили. Під час тієї ж війни американці розстріляли лише одного свого рядового-дезертира,
бідолаху на прізвище Сповік, якому потім було присвячено кілька ґрунтовних
монографій американських професорів від юриспонденції. Катюги, одним словом,
вбили та ще й смакують. Отже, попри наївність деяких положень, основна мета
української конституції – обмеження вищої влади, що дає можливість громадянам
самим перебрати в індивідуальному, явочному порядку деякі функції і прерогативи
держави, бо протистояння злу на всіх рівнях і є, напевно, демократією, і
найглибший аргумент на її користь – це віра людини в її власну цінність, і
здатність цю цінність відстоювати. І тут, до речі, ще треба трохи згадати про
катів і жертв і пов’язану з цим суспільну моральність, про формування
громадської думки спочатку в перманентних мікро-публічних середовищах, а потім
ширення її завдяки вільним засобам масової інформації, у вигляді мега-дискусії,
до рівня макро-публічної сфери, а то й мезопублічної, що включає вже мільйони
громадян на рівні національних держав…


В
Вінниці в І943 році міжнародними експертами було ексгумовано 9500 трупів українських селян, вбитих
НКВД в 1937 році, серед них 150 трупів абсолютно голих молодих жінок, яких здогадуються, вбивали
пострілом в шию, одночасно ґвалтуючи.
С
півробітники Вінницького управління НКВД, які в переважній більшості
були росіянами і євреями, прізвища їхні з’ясовані і опубліковані в тодішній
вінницькій пресі, а згодом – в американській в США, куди виїхали вінничани,
ініціатори німецьких, із залученням міжнародних експертів розкопок масових
таємних поховань. Так от, викопано було близько 10000 трупів, що німецьким
пропагандистам здалось цілком достатньо, – для їхніх цілей. Але насправді досі в
парку ім. Горького у Вінниці в землі перебувають ще тисячі трупів не
ексгумованих якраз під іржавими гойдалками і каруселями, це знають всі старші
вінничани, які готові вказати потрібні місця для проведення розкопок, більше
того сучасна техніка, геосканери дозволяють виявляти кісти та інші артефакти в
землі на глибині більше десятка метрів…


Український
пейзаж – це земля, і її треба копати вглиб, лоно чорноземлі, а потім глини,
затишні надра материні, житниці і жниці. Все перетворюється в знаки, матеріальні
речі повинна заступити нова і потрібна семіотика, новий актуальний спосіб
висловлювання. Очевидно, що ми ще не маємо нації, а лише атомізованих
бидлоублюдків, заражених чужоземними гнилими впливами, яких треба позбутися.
Міністр іноземних справ Б. Тарасюк робить правильні кроки, підкреслюючи
причетність росіян до геноциду українських селян в 33 році, президент Росії в
ООН заперечує факт геноциду, пересмикуючи факти і приплітаючи до Голодомору 33
року Російське Поволжя 20-х років. Він є співучасником і продовжувачем злочину,
про це йому треба нагадувати постійно, коли він так чи інакше торкається самої території,
землі України, його треба всовувати сухорлявою мордочкою гризуна в цю землю при
кожній нагоді, адже ми маємо справу не з людьми, а з носіями певної
антиукраїнської семіотики, яких треба перегравати не економічно, а знаково;
реклама – ось справжня реаль­ність і дійсність, завдяки вмілій рекламі
внутрішні якості речей стають їхніми маніфестованими знаками, біологічний ворог
дегуманізується і отримує дохідливі риси знака, узагальнюючого його нам потрібну
сутність, в даному випадку –  стурбованою своєю депопулярністю гризуна,
його треба ввести в контекст цієї
семіотики, якої він вже ніколи не позбудеться, потаємне гризошкідливе
створіння, що риє. Не хліб-сіль, а вузлики землі треба підносити всім цим гнилозаразним ублюдовиродженим
любителям чужої плоті. 3’їхати на «ґринджолах» і власній задниці по Євробаченню
всякий томенко зуміє, а от влаштувати на мільйонах телеекранів глибинне
ритуальне копання і длубання в вінницькому ґрунті, щоб земля сама вже вивергала
знаки і символи на екрани атомізованого і неповноцінного суспільства,
об’єднувала його жахом, відразою, гнівом і потребою помсти, — не кожен зуміє.
Зрештою, інтереси українських націоналістів і російської влади співпадають.
Влада ксенофобією відволікає своє удержавлене бидло від спокуси «черного
передела», і треба допомогти їм зануритись саме в цю зону екзистеціональної
катастрофи.


Але
спочатку
їх, глядачів, треба навчити зневажати і сміятись. Один з серйозних недогдядів
нашого, ніби то уряду – це те, що
він не вчить народ зневажати чуже; нема підстав сумніватись, що якби
проти зазіхань ва наш суверенітет застосовувати лише ту зброю, на яку ці гризуноподібні вилицюваті потворки
заслуговують, – тобто зневагу, – то справа пішла б набагато швидше і веселіше.
Ганебні виплодки, що нишпорять в вашій коморі, є злочинними за самою своєю
суттю, і ніколи не треба опускатись до
діалогу з ними, до спільного якогось там простору; економічного,
фізичного, еротичного, психофізіологічного, інформаційно тощо. У нас відмінності
не лише географічного характеру, постулати у нас різні, у нас земляна
цивілізація, а у них – штучно-просторово, і ми орудуємо землею – закопуємо
споконвіку конокрадів в землю, забиваємо цією метафізичною сутністю горлянки
всім щурам, прийшлим мандрівно-вошивим жерцям, фокусникам і шарлатанам з їх
бабочими чудесами перетворення вина в кров, хліба в плоть, лайном вони всі
стають на цій землі, а не шморгають в своїх хламидах по княжим пагорбам
Печерська, сіючи довкола свою чумну заразу поневолення, приниження,
сльозливості, упослідження, паскудства, співчуття, ауто сентименталізму, за
мирування виродженим і нікчемним, юродливо вимученим, калікуватим і підвладним
паразитизму. Прийшов час, треба виймати ті кістки з землі і показувати крупним
планом в кожному випускові новин, аж доки їх потворність не стане красою
мистецькою, довершеною на тлі життя – як одного з видів вигадки, з усіма
цими тимчасовими проблемами, що
ними засмічують уяву і розум
споживача тих новин.


Нема
речей красивих або потворних, є речі витончені і вульгарні. Смерть в
мас-медійному просторі стала вульгарною, їй треба повернули ореол мистецького
витвору, зробити її фактурною, естетською, намацально-розважальною і повчальною,
сакрально-цивілізаційно-творчою. Безсмертне, божественно вільне і творче «Я»
повинно відтінятись лоном земляної смерті, увиразнюватись, творити нові форми,
звільняючись від старих і зужитих. Жидопопоправославоморалізм здох і нема чого
його нав’язувати народові, що розбігається в різні боки в пошуках шматка хліба
або гниє і спивається на місці. Народ треба струшувати і пробуджувати до
естетичного сприйняття дійсності, а не до шлункового, – всі ці завивання про
євродобробут, рух кудись – там в пошуку чогось – там. Все необхідне є тут, дома,
лише треба роззути очі, зняти накинуті табу і почати діяти відповідним чином,
зробивши об`єктом своїх маніпу­ляцій саму землю і все чуже, що по ній
волочиться, засирає, засмічує, паразитує; велика чистка і прибирання, насолода
очищенням від всього слиняво- виродженого, конаючого і здихаючого; падаючого –
підштовхни, загили ногою, влупи і злупи, підпали і підсмаж, розлупи і заглянь
всередину, а з чого воно складається те, що здавалось саме собі таким коштовним,
на нашій, досі не своїй землі? Щоб ця паразитарна гидь себе не несла так гордо
на нашій землі, треба їй з’ясувати деякі глибинні очищувальні ритми цієї землі,
яких вони не помічають в силу своєї волоцюжної сутності.


Первородний
гріх поширюється на тих, хто його вигадав – себто іудеїв. Ця сила гієни і
безодні саме їхнє існування є суцільним гріхом і з6оченням. Вони – ходячий Шеол
і Холокост, і бог їхньої Тори – бог канібалізму і вічної вини перед іншими.
Варто було причаститись їм українською кров’ю в 33-37-му роках як одразу ж
автоматично і невідворотно в найпрогресивнішій і найбільшій європейській нації
був зроблений відповідний відрух, прорив і рух в потрібному історичному
напрямку, і вже через кілька років вся Європа перетрушувалась і переносилась з
місця на місце, щоб об’єднати сакральні землі України, одночасно в усі боки
бризнули і чкурнули-шморгнули заразні щурі, і не слід ніколи забувати, що
«Циклоб», – це насамперед дератизаційний засіб.


Ці
вічні опортуністичні прислужники антиукраїнських сил, польських і російських,
ніяк не можуть позбутись історичних свідчень, греків і римлян, які тягнуться ще
з дохристиянських часів, що вони займаються людськими жертвопринесеннями: Антіох
Епіфан, сірійський цар, знаходив грецьких хлопчиків в єрусалимському храмі, де з них точили кров, Діон
Касій свідчить, що в Кірені, в Африці, було викрито подібні ж випадки. Ну, якщо
українців по простодушності і наївності, вважати близькими до дітей, то вони
цілком надаються для ритуального дітовбивства священними жерцями
Кремлесіону.


Оцього
трансценденталізму матеріальної, речевистої кірки світу не розуміють наші згорблені
ксенофільні псевдоінтелектуальчики і високопоетичні політико-соціальні дристачі.


Коли
«Вінницька правда» почала передруковувати документальні матеріали про
причетність жидо-москалів до вбивства українських селян-куркулів і священників в
вищезгаданому обласному НКВС, зразу ж підхопились з протестами київські,
прониклі в чорноволячий Рух бураковські-неймани-шлаєни. 3аслинений і запінений,
і засмердяний павличко підхопивсь їм на поміч, – і одразу ж повертається якийсь
механізм фатальний, – гине його дочка, що робила досить потрібні ре­чі для укараїнської культури,
заодно гине і нещасний славко чорновіл, що дав притулок в своєму Русі для
антиукраїнських провокаторів в так званій «Раді національностей». Варто було Манякові, Літераторові, який
збирав і видав матеріали про штучний характер Голоду – 33, ввести в свою добірку
тупобидлячу нісенітницю про «геноцид власного нараду» – та ж сама фатальна сила,
що перетворила чорновола в брудну слизьку пляму на бориспільському шосе чавить і
його на умансько-київському відрізку. Україна – це осердя світової історії,
план-фатум не спить, він пильно за всіма маріонетками стежить, хочуть вони бавитись в колективну гру, чи ні,
і дограються уманські холуї, які щоосені розпластуються за кілька доларів перед
знахабнілою і виродженою юрбою бруклінських хасидів, що сповзаються довкола
рештків-покидьків


свого
язичницького бовванчика в Умані, що велів себе перепоховати саме там, де рід
блукаючих паразитів зазнав найбільшого ритуального чищення, яким
супроводжувалось в Х
VII
столітті формування української новітньої політичної нації. Неперебірливість
Ющенка в оточенні вже вилазить, пре з нього буквально гранулами, на кожній з
яких виблискує один знак – не довіряй, не знюхуйся з чужими, не їж з їхніх рук,
і не лижи їхні сідниці, бо на тебе впала долоня трансцендентального вибору і
плану. Отже, Земля і Очищення, – ім’я цього плану. Сказати «моя хата скраю» і зіграти наодинці, вже не
вийде, як показав Чорнобиль, а це була
маніфестація не просто фізичного, радіоактивного забруднення, –
заховатись в жодний закапелок від
всепроникної онтичної трансцендентності і кари неможливо, вона дістане
кожного зсередини, з тельбухів буде принизати і корчити ваше дрантиве єство,
допоки не здохнете, або – станете самими собою. 17 відсотків найродючіших у
світі чорноземів, а вони кинулись по європах підтирати і підмивати, злизувати
чужі відходи і покидьки в буквальному розумінні цього слова; з кожним роком,
внаслідок відсутності  правильних
сівозмін і органічного вдобрювання цей невипадковий і органічний ресурс
перетворюється в закислі зцементовані сірі, як бетон, брили, так звані
«орендарі» повзають по цих брилах лише
при
дорозі, далі – степ, де замість ковили амброзія, пирій й інші
злоякісні забруднюючі довкілля бур’яни, що самим своїм пилком діють на культурні
рослини як отруйною хімічною зброєю, сіючи довкола занепад і спустошення; бруд – він
уніфікує жертву, і поглинає її.


Бруд
кацапонацизму ллється з телеекранів й радіо, з газет і глянцевих журналів це
сила гієн і гниття, а у нас все вторинне, убого-розважально-бидляче, без жодного
усамостійненого пробудження, лише провінційне поглинання відходів іншої світової
і вторинної провінції,
москальщини, що повністю розвернулась і похлинає, насичується як наркотиком
ригачкою свого минулого «9 рота», «Сволочи», «Штрафбат», яка романтика
насильства і вседозволеності героїчного імперського воїнства; ми бачили це
воїнство з витріщеними від жаху очима й по вуха у власному лайні, хай тепер
повоюють без українських сержантів і прапорщиків, з відбитими «дєдами» яєчками,
коли звичайний «Калашников» чи РПГ робить шанси якогось місцевого гірського
підлітка вижити набагато більшими, ніж в просмерділих «дєдов» і їх запедерастених синків, – «батяня, йоу,
комбат»: їхня сила в підлості.


Як
стверджує
міністр культури РФ, до речі, „українського” походження, Швидкой, «російський
фашизм набагато страшніший німецького.» Тобто, він набагато гидомирніший,
позбавлений будь-якої шляхетності. Мочать один одного в бесланах-норд-остах, а
потім жертви проводять «саморасследования», смакують
деталі…


Отже,
правила гри такі: Україна – це не реакція, рефлексія, відрух на щось, чи бар’єр
перед чимсь, її самобутність позалюдська, потаємна і вічна, ця структура не
уникна, вона циклічно повертається до власного, і світової історії, витоку, весь
світ щодо неї – вторинний, це її шлейф, а не навпаки. США – заокеанське
продовження континентальної Європи, дієвий мацак-кулак, вступ України в НАТО
вирівняє і направить цей кулак в потрібному для нас напрямку, він нам покликаний
служити, а не ми йому. Вся світова історія вела до такого  розкладу сил, і це є наш очевидний
історичний і геополітичний шанс, підкріплений спільністю інтересів: ослаблення і
занепад Росії, винародовлення і як наслідок, – деракетизація, депопуляція,
дезінтеграція тощо.


Ми
маємо право на будь-яку зовнішню і внутрішню зачищувальну активність, жодна
ліволіберальна шавка не посміє ніде в світі писнути проти нас, якщо її товкти по
голові і пояснювати популярно і настирливо, що головною і найбільшою жертвою
російських нацистів завжди були саме українці, яких винищували саме з
націоналістичних популяційних  засад
і потреб російської імперії. Кожен, хто офіційно приїжджає в Україну, повинен
ритуально кланятись її жертвам, для цього на Михайлівській площі замість отого
убогого «знака пам’яті» треба спорудити щось більш ефектне, в жодному разі не
взоруючись на муляжі з Майдану Незалежності. Соцреалісти, козаки-мамаї і їхні
коні з яйцями й лапотні богатирі повинні трохи відпочити, так само як і
колоскоподібні убогонькі провінційні хрестики. Ми розуміємо залюбленість
«шістдесятників» в могили-калини, плачі-жалі, страждання
і здихання, але тут потрібний інший символ. А то запхали посеред Києва, напроти
розстрільного Жовтневого палацу дубового хрестика, і заспокоїлись, є куди
песикам лапку задерти. Якщо з Жовтневого палацу найближчим часом не будуть
вигнані кіркорови й всіляка інша чума, значить в Ющенка ті гулі не лише на
обличчі, а й в голові. Великі справи треба починати в потрібному, центральному
місці. Потім – Печерська Лавра, зафільмована, задокументована з обшуками, акцій
по вилученню поширюваної і збережуваної там московськими попиками
антиукраїнської й антисемітської, чорносотенної расистської літературі;
Іонівський чоловічий монастир – осердя московської педерастії, наркоманії,
пияцтва, притулок для втеклих з
російських теренів кримінальних елементів, які у настають «монахами», рятуються
від спокус світу посеред Києва; потім Флорівський жіночий монастир, потім
Одеська духовна семінарія, гадючо-осине гніздо чорносотенного кагебізму й
кацапоімперіалізму, потім Почаївська Лавра – все це сатанинські гноєточиві
виразки на тілі святої Україні, які треба зачищати і зцілювати, випікати й
дезинфікувати. Започаткований Петром І і реанімований Сталіним в 1943 році
«священний синод» спецоперацій безпосередньо сьогодні направляється відомим
щуроподібним підполковником КГБ, він дав команду на об`єднання всіх
спецпідрозділів РПЦ, зарубіжних і «канонічнотериторіальних» в одну грізну бойову
і підривну мережу, керовану з одного оперативного центру. Захід секулярний дуже
чутливий до таких оправ, і буде лише вітати очищення нашого простору від
підривної діяльності клерикалів, керованих і маніпульованих з закордонних політичних центрів. І хай більше
тявкають на своїх соборах про свій особливий, антидемократичний шлях розвитку –
зручніше буде брати за шкірку.


Адже
чому не можна припустити, що саме «насельнікі»самих цих структур спецслужб одного
чудового вечора передибали в під’їзді київському американського дослідника
Голодомору Джеймса Мейса і дали йому такого лупня, з відбиванням печінок, після
чого він невдовзі і помер; іноземного доброхота і симпатика, лицаря ордена
Ярослава Мудрого якогось-там ступеня, професора Києво-Могилянської Академії
забили як собаку, і ніхто і в ус не дує; на Володимирській, в приймальні СБУ сидить якесь мордате
чмо і приймає заявників і обслуговує їх лише на мові сусідньої держави, яку,
очевидно, там і захищають від української небезпеки, на тлі підкресленого
канцелярського убозтва, з вичовганим і дрантивим лінолеумом на підлозі, усім
своїм виглядом демонструючи безнадійність, недолугість і непотрібність цієї
своєї служби, принаймні для України. Може там десь з кутку і зберігається бадя з
діоксином, з якої час від часу підливають Ющенку, приправу до вечері, в колі
любих друзів… Хоча існує й інша версія, про експерименти з бутоксом,
ветеринарним препаратом, для омолодження корів, биків, баранів, іншої
сільгоспхудоби. Власники першої баді поширюють чутки про інших, заповнюють
лакуни в інформаційному просторі, роблять його цілком їстівним і сприйнятним для
обивателя…


Як
з’ясувалось, путінські спецпровокатори люблять багатоходовки. Недавно в Москві
судом присяжних була повністю виправдана і не­гайно випущена з-під варти
група чеченців, яким шили вбивство американського журналіста Пола Хлєбнікова з
журналу «Форбс», за його нібито образливі для лідерів чеченського
сепаратистського руху матеріали. Так все було продумано і розіграно, аж до
демонстративного, з
«калашніковим», тут же залишеним, на місці, «мочилова», в центрі Москви, на
вулиці, біля переходу, серед білого дня. Підвели домогосподарки, із складу
присяжних, жодних свідчень і доказів злочину їм не було пред’явлено,
організатори просто розраховували на їх неприязнь до чеченців, вони думали, що
їх імітація «демократії» обов’язково передбачає одні керовані емоції, без жодної
формальної оболонки. Як ті ж самі багатоповерхівки дуже до речі висаджені в повітря в
Москві, й інших містах, перед
обранням Путіна президентом. То були, так би мовити, контрольні постріли в
голову електорату, – щоб не
смикалось, бидло, роблячи правильний вибір…


Одним
словом, вибір невеликий, якщо англосакси в силу свого, скопійованого з
давньоримського, снобізму і поблажливої, донедавна, зверхності, ще дотримуються
якихось правил гри, то в москалів нема жодних правил,
комуно-православо-кримінально-чекістська моральність усуває цю химеру. Перемагає
той, що залишається на полі гри в силу своєї особливої гнучкості, – решту
виносять… «Велічіє – условіє существованія», чим більше мочиш-квасиш, калічиш,
тим гостріше і по-справжньому існуєш. От тільки їхня гіпертрофована і
централізована імперійка стала дуже вразливою до зовнішніх ударів, тіло
здоровенне, а головка – хоч і роздвоєна, – одна, рівнинно розташовані
Санкт-Петербург і Москва наприкінці вісімдесятих могли бути знесені кількома
«Першінгами» за 9 хвилин, такий був підлітний час з ФРН цих мобільних
твердопаливних стратегічних ракет. Блаженної пам’яті ковбой-Рейган приставив
цього здоровенного «кольта» просто до дурнуватої довбешки динозавра, в штабах
радянських РВСН боялись поворухнутись і перднути необережно, тому що
геостаціонарні розвідувальні супутники миттєво сканували і моніторили весь
візуальний, інфрачервоний, радіо- й іншочастотний простір, і розгорнути все те
радянське громіздке барахло для першого удару ніхто б не дозволив, а другого й
не було адже головка була б відірвана від тулуба негайно. Хоча й існували
проміжні штаби, в Вороновиці, наприклад, в бункерах під Вінницею, /там, видно,
добре копається, Гітлер свого часу запорпувавсь/ – але їхня
інформаційно-командна активність цілком
паралізувалась з того ж космосу вже існуючою електромагнітною зброєю. І от
виникає питання, а для чого нам ті два москальські радари раннього стеження і
попередження, щоб самим послужити для американців-китайців-англійців-французів у
веселий і відповідальний час «Х» мішенями? Є ліпший варіант – нагодувати
бутоксом стадо скажених корів /закарпатських, кримських/ – і пустити на них.
Адже коні, корови – вони не винні…


Перефразовуючи
ентузіастів і пропагандистів одного, сьогодні досить вже застарілого й
неактуального релігійного вчення, – багато міг би вам ще сказати, але поки що
досить, асоціативний «спам» бере за горло й душить… А гра й шоу тим часом, –
тривають… І те, кого і з яких
боків обкладають, і хто буде повчальною жертвою цієї гри, – вже добре видно…
Росія – це суцільна культурно-історична девіація, яку будуть вилучати з гри політико-економічними, а можливо й більш
радикальними, хірургічними методами і засобами. Взяти хоча б ті самі, монастирі.
Якщо в Європі традиційно це місце, з часів Римської імперії, концентрації людей
духу, патриціїв, навіть аристократів, що відійшли від світ­ських справ, і
здобули ще більший вплив на цей самий світ, то в Росії – це місце втечі
соціальних аутсайдерів, часто з рваними ніздрями і голеними головами, місце для
душевнохворих й інших соціальних покидьків, які так легко впадають в
бузувірський сатанізм листування, в розпусту, в будь-які інші збочення, хоча й є
звичайно серед них ті, хто контролюють і направляють в потрібне русло приступи
мракобісся. От український чиновник Костусєв, їздить по всій Україні і
тарабанить мощами св. Серафима Саровського, закликає всіх в свій політичний
балаган: «С намі Бог і Расєя!..» Бедлам триває… Хоча сам фантасмагоричний ряд
набуває вже певних невипадкових і доконаних смислових обрисів… І головне, – не
сприймати наших ворогів як щось одушевлене, вони – механізми, хоча іноді дуже й
наперед чуттєво-інтуїтивні. Їх треба знешкоджувати,
погравшись…


Наша
ліберальна конституція саме до цього закликає, головне в ній – прагнення
зберегти себе, відштовхуючи чуже і зужите. Інтенція символічної, попередньої
реальності особистісного простору твориться окремими творчими активними
особистостями, які відчувають потребу звільнитись від накинутих і застарілих шор
чужої культури, чи мультикультурності, це рух, який сам себе покладає і виражає,
захоплюючи в свій плин і активізуючи приспані до часу сили і можливості народу.
Культура, – це рукотворне етиколегітимне середовище вибраної самотності,
репресивне до чужого, варварського, підлувато-гнусного...


Культура
існує завдяки актові символічного означення, а потім і інструментальній і
екологічній опозиції «чужому»,
вона вивільнює полемічно-пасіонарну енергію резистентності й формує
відтак цілісність особовості. Постає життєво напружена особистість, яка вирішує й всі інші хатні питання, розширюючи свій
особовий простір, розчищаючи його від розпаду і хаосу, виходячи й за межі тільки політичного вираження
соціальної реальності. Відбувається проникнення в сферу ідеологічно-мітологічної
легітимності, від якої і залежать всі ці політико-соціальні інститути. Скидаючи
чужі символи, наприклад, боввани москальського тоталітаризму й гнізда гнилотного
церковного розкладу, розширюємо наші розрізнення і робимо їх фундаментальними бар’єрами між своїм і вже чужим. Хто
не грає в цю гру, – того викорінюють, позбавляють особовості і піддають лізису.
Єдиним універсальним всепронизуючим чинником є твоє «Я», що вирізняє і
констатує інше поза собою, – і вивершується над ним. Це принцип життя –
«крос-ап», возвеличення над іншим, через його засвоєння і нівелювання, де
актуалізацію. Щось подібне потрібно зробити із православ’ям, піддати лізису сам
християнізм і возвеличитись над
ним
: цього вчить доктрина Теономії, це закон. Інші існують лише для твого
відображення; подвійність безодні сущого, її луна, все існує багато разів, і так
завжди – безодня повторень, і лише величність усвідомлення цього абсурду, і
абсурдна велич перехрещення з тотальним Повторенням сущого, підносять тебе над
потоком ще віри в дійсність, роблять самотнім і недоступним у лоні власної культури. «Общак», розгнузданий,
чуттєворозхристаний, аутосентименталізм, замішаний на шмарклях вічного тренінгу лицемірства, що
несе російська птерналістично-общаково настроєна культура, – буде остаточно
викорчуваний. Там нема простору життя,
лише минуле, ми
його вже повністю вичерпали, хай здихають без нас, вкупі з білорусами
занурюючись в наркотичну дрімоту спогадів, псевдоремінісценцій  й ресентиментів… Їхня легітимність – вже
не сакральна, вона блазенська, і якщо на щось і поширюється, і щось інспірує –
то воно теж блазенське, вироджене…


Колись
вихованці Києво-Могилянської колегії навчили московських варварів читати і
молитись, краще вони б цього не робили, але Імперія пройшла, залишились жалі,
кривди, і чіпляння до оточуючих зі своїм «былым величием» «общака», азіатська
сучість кацапонацизму, в яку так добре вписувався комплементарний жидівський
паразитизм, з його артистичним прикиданням, завиванням і
гуманістичним ойканням, і те й інше об’єднали нари, гулагівсько-освенціомське –
їхнє спільне, ними породжене нутро, в яке, наприклад, зовсім не вписується
німецька, балтійська та й українсько-бандерівська сутність. Не треба сільським пентюхам мирити «воїнів
УПА» і «красноармійців», це принижує перших, а останніх просто не існує в природі
. Було бидляче гарматне м’ясо і
«загрядотряди», і викрадені в хат старі простирадла, які накидали одні на одних
– і «мочили», «сортірили» направо й наліво, особливо допавшись до Європи, –
запихали в піхви сотням тисяч зґвалтованих німкень пляшки з-під випитого, благо, все необхідне
для інсталяції епохальної вилазки в світ було під рукою.


Сьогодні
ж для Путіна головне, – запліднити алкоголічок, перехитрити «Комітет солдатських
матерів» і заманити прищавих онаністів в військкомат, а там вже медсестри їх
в’яжуть, стрижуть, обмундирують
і відправляють в Чечню – імперські традиції дрібнішають, але ще тривають…
Принаймні некрофільним ентузіастам завжди знайдеться робота і розвага,
подлубатись саперними лопатками на якісь «безымянной высоте» або в смоленському
болоті, – черепушки рештки 400000 «павших в Великой Отечественной» досі не
запорпані. Кістки, перетворені в знаки колишньої імперської насолоди.
Безпосередньої насолоди сьогодні, як виглядає, не стало зовсім. Хіба що якогось
узбека або таджика арматуркою влупиш, хохлів з молдаванами в будівельному
вагончик спалиш, або просто пройдешся гордо по вулиці з пляшкою пива в руці, і
«со слезамі на глазах…» С дньом побєди, товаріщі… Це проблема
онтологічно-засаднича, або Ющенко хоче щоб його далі труїли в оточенні
кримінальних мордочок червоненків-жваній, або він і інші усвідомлять, що Україну
варто зробити українською, і що націоналізм, і не лише наш, буде актуальним
набагато довше ніж якийсь віртуальний «лібералізм»… Націоналізм – він брутальний
і живучий, і туї переходимо до головного питання; зовнішній ворог, російський
імперіалізм вважає, що в нього в Україні є антиукраїнський ресурс, але ми його
вилучаємо на вищому, ідеологічному рівні, ми відмітаємо все, всю цю
православно-імперіалістично-кацапсько-общакову муть, до цього дійде необхідно.
Необхідно буде в одну ніч бульдозерами валити символи імперського кацапізму і
інші ідентичності меншовартості, і займати українські храми і вигонити звідтіля
підривну агентуру сусідньої недоброзичливої країни, і робити це треба для
очухування і пробудження самих українців, а не як виклик сусідам.  Що вони там значать?! РФ – це навіть не
спадкоємниця СРСР, це ублюдочний рудиментарний утвір, який утримує на поверхні
лише якась там кількість випадково успадкованих ядерних боєголовок, Їх
будуть нейтралізувати,
ізолювати, обкладати і піддавати лізису, розщепленню, – що тут незрозумілого? Їм
світить неминучий кирдик і капець. Ніщо їх вже не врятує, ресурс
фантазматично-ідеологічний вичерпано, ніякої проекції в майбутнє. І тут ми
прислужимося – добряче підштовхнемо дебіла в яму… Російська Федерація – це не
суб’єкт Гри. Це об’єкт, безпомічний і дебільний, і саме так з ним треба
поводитись. Ми  доклались до
створення цього монстра, і тепер повинні закопати «голена» раз і назавжди, він
відслужив своє, пронісши нашу так і не розколоту розхристану ідентичність крізь
певний необхідний історичний шлях… “Шов маст гоу он…” і все, що позбавлене
естетичної досконалості довершеного, – усувається. А поки що доводиться РФ плентатись, виздихуючи, підпираючись
петродоларами, тягнути антиамериканську «ядерну тріаду», тицяючись в усілякі там
найближчі «зони жізнєнних інтєрєсов», які все більше будуть звужуватись… І
звужувати їх треба вибірково, при потребі – брутально, і їхнє удержавлене, тому
таке кволе «православіє», аж проситься на роль жертви для дієвої агресивної
доктрини спочатку найбільш радикальних ентузіастів, за якими неминуче піде решта
розігрітого і консолідованого дійсно «громадянського суспільства», що ще заграє
всіма своїми формами і козацькими барвами…


Проголошення
перспективи правого фундаменталізму є
логічною глобалістською реакцією на антиглобальну поведінку
безвідповідальної Росії, сп’янілої від газової аутоінтоксикації й
«тополею-булав» в сверблячих руках ображеного відсунутого на узбіччя олігофрена.
Енергетична війна є провісник глобальної ядерної загрози, тому загрожена Україна
отримує нову вагу і значення в організації і оранжування нових світових
вартостей, – хай дебіли бряцають трубою-булавою, порятуємо в черговий раз
Західну цивілізацію від загрози азіатчини-візантійщини, принагідно отримавши
розгрішеня на отой так потрібний нам внутрішній правий фундаменталізм. Безпека
Європи варта етнічно-релігійної мобілізації і вивершення цілісного формування
певних особливостей культурного характеру значної її частини, що була поєднана з Європою династичними
зв’язками задовго до того, як
хтось там почав прорубувати в неї лази, дірки і інші наступально-підривні
спецфортифікаціі… Можна подумати, що бандерівці із своїми удавками погано
вчили попередників нинішнього
кремлівського підполковника, всі їхні спроби перенести свою латентну
громадянсько-міжнаціональну війну на терито­рію України можна лише вітати.
Метушня довкола щезаючої в країні російської мови дуже корисна, політизація
як антидержавного знаряддя під
улюлюкання московських мас-медіа: Харьков, Луганск, Севасастополь, Одесса, – «не
залєжная» колется надвоє! це
ж набагато краще ніж якась «Європейська хартія щезаючих мов», це розв’язування
сфери рук державним репресивними інституціям до справді звуження сфери
російської мови і її підривного впливу на всіх рівнях молоденької й такої
тендітної української державності. Можливо, хоч таким чином в цього убого-примітивного
створіння атомізованих і взаємозаздрісних підлячків з’явиться хоч якийсь хребет,
кістяк державного солідаризму, і щось там колись випростається… бо не побачите
небо нове, і землю нову…


Націоналізм
не може не бути агресивно налаштований проти окремих особин і груп, що
розкладають суспільство зсередини, він також повинен бути готовий до
застосування насильства проти них, інакше це не націо­налізм. Джерелом
легітимності подібної настанови є інституціональна зверхність титульної,
консолідуючої суспільство нації. Зверхність ця є не лише кількісною чи просто
силовою, вона – сакральна, оперта на священність і харизматичність певних
символічних репрезентацій сущого. Титульній нації треба вирощувати не гречку,
а силу й зневагу
, в нашому випадку – контрзневагу. Будь-яка зневага проти
корінної нації повинна кара­тись цією самою нацією, незалежно від того, є
така стаття в кримінальному кодексі, чи ні, кожен національно свідомий
громадянин має сакральне, вище право знешкоджувати чужинське насильство над
собою, яким би витонченим, наприклад, мовним воно не було. Воно навіть легше
якось, і фонетично адекватніше розмовляти по-російськи з вибитими зубами,
відтворю­ючи гадюче прицмокування і шипіння. А то те, чим послуговуються в
Луганську-Донецьку є зневагою не лише для титульної нації. І тут важ­ливим
є розрізнення свого «Я» і
Іншого. Інше, в нашому випадку, це не є гірше в межах одного, суржик – це
не  гірша мова, так само як плебей не є погіршений різновид
аристократа. Це різні порядки буття, один з яких для іншого –
неприйнятний.


Націоналізм
не існує доти, доки інший в себе дома залишається іншим, а чужий чужим. Але коли
чуже мімікрує і намагається поглинути і розмити ваше особове, під претекстом
фанатизму про вашу демократичну спільну однаковість, – він вмикається. Або не
вмикається, а каже, наприклад, «а какая разніца, ліш би челавєк хороший», і тоді
настає гомогенізація прямо таки антиантропна, і «харошіє чєлавєкі» хавають інших нібито «челавеків» як
це було в колективізованій Україні, або героїчному блокадному Ленінграді.
Культура – вона в ньюансах і мікроскопії диференціацій, а не в розгнузданій
примітивності, як це водиться повсякчас в Україні: хвалькувата зневага один до
одного і запобігливе повзання перед чужим, нібито апріорно кращим і вищим. Про
гумор взагалі не йдеться, гумор
дія постгеноцидального бидла, що вже в генах носить жах голоду, річ надто
коштовна, витончена і недоступна, гумор – це відчуження і погляд збоку, він
недоступний перейнятому самоприниженням, що надто серйозно ставиться до інших та
до власної нікчемності. Кендюшний рівень співвітчизників зворушує, як їхній
вічний страх голоду і бажання нажертись, – щовесни висипають на свої ділянки і
починається велике дебільно-ритуальне длубання в землі, свій огірочечок, капуст
очка, молочечичко, сальце, картопелька, й одвічна поза раком, бо земля – свята.
Ніде ніякий культурний народ в
Європі не длубається в позі раком на присадибних клаптиках, сам їздив і бачив.
Більше того, щоб длубання в землі було
ефектив­ним і рентабельним, площа для длубання повинна становити на
одного професійного
длубальника, технічно оснащеного, звичайно, – не менше 20 тис. Гектарів.
Це дає змогу наймати сезонних робітників, і таке інше, разом з податками. А у
нас стали раком і вже ніхто їх не може розігнули і відігнати від тих жебрацьких
натуральних клаптиків. І це дуже вигідно для міських скацапизованих паразитів,
дрібні длубальники не об’єднуються в жодні профспілки, кооперативи по збуту, і
тому в них їхній продукту від­бирають за безцінь якраз міські посередники і
споживачі. Поставлена раком бидлонація вигодовує інонаціональну мережу
перетравлення самої себе. Тобто, колоніальна система витворила собі потрібний
елемент, поставила його у відповідні умови існування й функціонування, і цей
елемент за 15 років нібито незалежності ні на йоту не вийшов за визначені йому
рамки в межах системи, яка так зручно урбанізацію поєднала з денаціоналізацією.
Сучасне українське сільське господарство – це вже просто якийсь обряд ідіотизму
русифікації-денаціоналізації, що вичавлює найбільш промітних селян за кордон на
заробітки, а рештки споює, грабує і добиває своєю неефективністю, – на очах
розчулених провідників-селюків, що плетуть свої тини й вивішують на них баняки
майже в самому Києві.


Вони
думають, що постіндустріальне суспільство, це коли можна перепродати російські
енергоносії, або довести до банкрутства державний банк, або подарувати відрізану
голову Кучмі, а на вилучені гроші накупити багато-багато баняків, вишиванок,
макітр, мальованих богомазами дошок, – і заспокоїтись, сидячи собі на пасіці під
Києвом серед того добра; серед вареничних пахощів, в обіймах
Катерини.


Без
власної освіжаючої релігійно-етичної індоктринації, діючої і всепроникаючої, не
преобразити Україну. Це новітнє елітарне мислення необхідно мусить бути поєднане
із економічним звільненням, тільки господар-власник може вирватись із старої
імперської експлуататорської чужинецької парадигми; не ставши вільним господарем
свого майна й інтелекту, ця нація залишиться наймитом і служкою на своїй землі.
І навряд чи це буде політичне
мислення ідеологів демократизму, рівності, братерства, й усунення всілякої там
непотрібної конкуренції. Радше навпаки, ця нова українська людина потребуватиме
ясної, чіткої, ексклюзивної ідеології виклику і зверхності щодо решти
конкурентоспроможного світу. Попики, з їхнім відверненням від боротьби,
схилянням перед владою і бабочим холуйством – відпочинуть. Їх треба скопом
усунути, це перегризене продажне кодлоо несе загрозу всій нації, і від
радикалізму цього оновлення і очищення залежатиме не лише доля України а й
розвиток світової цивілізації. Скільки дурної сили пішло на безплі­дне
тягання один одного за чуби біля розсварених церков, – і який результат? Нуль і
пшик, і вгодовані мордочки, об які пацюки бити можна: „Боже, нам єдність
подай…” І якщо колись за Хмельницького Церква консолідувала народ, то тепер
очманілі від користолюбства людці в чорних хламидах буквально нищать
народ, перетворюючи націю гайдамак в завиваючих сук з підібганими хвостами. Де
їхня доктринальна, богословська, ідеологічно-світоглядна й опірна активність? –
це зажиріле бидло нічого не продукує, лише дере гроші за треби і продає на
територіях Лавр газетки москальських чорносотенників, типу „Радонеж”, де
пережовується стара антиукраїнська муть про неканонічність і т.п., інші ж
бидляки з міжнародного табору
випрохують у константинопольського Варфоломія цю саму
канонічність”.


Що
цікаво, в організаційно-формуючу, політичну роль цього схоластичного базікання
про «канонічність» й гіпотетичну „помісність” вірять ті, що сьогодні перебувань при владі
– це свідчить про їхні розумові можливості. Мертва ідеологія нікого не об’єднує
і нічого не формує. Якщо наші
православні діячі і готують для когось ґрунт, – то це для проникнення і ширення
протестантів, для яких українська держава з її потребами – маячня сивої кобили.


Предвічний
Божественний Закон /Теономія/ суверенного народу повинен усунути цей хаос
аномії, маніфестації нелегитимності і неповноцінності, що його накидають
підривні центри національній колективній свідомості. 3рештою, єдине, для чого
надається народ, що хоч трохи
поважає себе, – це творення нової Церкви, виклик вічності; спочатку драматургія
духу, а потім вже хліб і до хліба. У нас же навпаки, бидлячі флуктуації народу
направлені лише в сторону
кендюха. Надлишок трудових ресурсів України скеровується за кордон, і навіть
заробивши якісь там нещасні копійки в тій же Росії, наш гастарбайтер,
повернувшись звідтіля, стає ненормальним громадянином, бо бачить убозтво своєї
країни і починає зневажати її. От чому, серед  іншого, потрібний вихід із СНД, кордони
й візи, хай пруть на Захід, якщо можуть, а ще краще витворити ринок праці дома,
біля тої ж справді приватизованої землі і супровідної переробної промисловості.
Нехай поб’ються, позмагаються за цю саму власність один з одним, відкинуть
зужиті неефективні форми господарювання, чекання і гниття. А то складається
враження, що всі чекають смерті, і Ющенко із своїми гулями і домовленостями з
Кучмою, – з ким там було домовлятись, 
ублюдочний послід совдепії, який треба зчищати гнойовою лопатою, – і кум
Порошенко, що повзає разом із своїм батьком по Україні, щоб ще якийсь заводик
цукровий недобитий за безцінь
привласнити, або в бабусь землю виманити, просто якась оргія повзаю
чих по
тілі держави, як слизняки, паразитів. І нічого від того повзання не залишається,
лише вилискуючі, як шмарклі, сліди, що ведуть до схованок далеко за кордоном,
або погляд впирається в отой самий тин з баняками і бутафорськими вуликами, що
під Києвом. Замість парламенту – вперлись лобами і як ревно хрестяться, як
лобзають один одного і прощають,
просто апофеоз
хохлобидлячої взаємної любові і безсилля і вірності своєму
кланові до самої смерті. Нація спливає лайном і кров’ю, розбігається, а групка
шкурників при владі взаємно любиться і взаємно впирається. Християнська любов до
інших переросла в них в любов до свого шматочка, затиснутого в кулаці, якість
спілкування з Майданом – в гризню, як
позбутись конкуренції на шматок пирога, що більш вправна в популізмі.
Перед тим, як їх пошлють на..,
– що вони протиставлять масовому звироднінню, озвірінню і спустошенню
обманутого натовпу? – напевно стару ксенофілію, схиляння перед чужим, яке видає себе
за своє, холуї спускають слину і інші виділення, а пророк нації з ґулями
зупинився на роздоріжжі і вагається, кого ж вибрати – кримінальника, чи
аферистку? Натовп чекав справедливості розправи, йому ж пропонують тугодумні
гадання і роздуми на блатно-кадрові теми. Лідер-фікція пропонує суспільству свою
функцію, затягує час, зважує, мислить, бубнявіє, набирає ваги і значення, –
Мойсей, прибитий скрижалями, на яких, як виявилось нічого написано не було. Голімий пророк і месія, і
апостоли-стерв’ятники шурують по всій околиці, підбираючи погризене і забуте,
відкинуте попередніми паханами нації. Лише в глибокій білій гарячці і тропічній
лихоманці можна уявити, що з цієї команди буде толк, що зібравшись в ВР, салисті
протухлі голови нарешті приймуть закон про приватизацію землі на сприятливих для
вітчизняного елементу засадах. Де там, професійний доглядач за паралізованими
калічками Мороз цього ніколи не допустить, в хід піде базікання про святість і
недоторканість землі, будуть вилущені і подані бидлу відповідні цитати з
„святого письма”, триватиме споживання рештків нації, поставленої на край
могили, аби ще трохи потішитись власною принагідністю і імпозантністю на тих
телеекранах. Ці блазні люблять слабкість народу, його здихання, бо серед
повноцінного – їм нема місця.


Ми
розуміємо, що ні міське населення, ні „інтелігенція” вже не зможуть кожне окремо
послужити силою, яка забезпечить реальну українську цілісну державність. Усі
вони штучно розділені між собою, й інтереси цих страт часто суперечать один одному.
Мобілізувати їх якимись „демократичними” лозунгами більше не вдасться, як і
замаскувати ними гризню дрібних гомеричних амбіцій. Тут погрібне глибинне
ритуальне хірургічне втручання, а не поверхові маніпуляції з симпатіями й
каналізацією лібідо легковажної і легковірної юрби на дупку Юлі. Непридатне і
навіть шкідливе є девіантне і ксенофільне православ`я, головним для якого є не
особовість нації, а „послух” перед народом-загарбником, все це робить сумнівною
реалізацію традиційної ліберально-правової моделі. Для кожної мислячої тростини
право на революцію незаперечне, треба тільки знати з якого боку її зручніше
підпалити. Тим більше, що цей
очерет ще зовсім не є нацією-суспільством, в ньому відсутні якісь міцні
комунітарні суспільні структури, свідомість особистих прав, опертих на
дисципліновані культурні навички. Лише новітній ідеологічний, релігійний рух
може витворити потужній тиск у напрямку якоїсь свідомої групової орієнтації
куроподібних створінь і їх олюднення. Смішно думати, що хтось буде групуватись
довкола юліної розфуфиреної дупки, заводиків порошенка чи пасіки-банячків
скривджено-всенародновикричаного президента, і цей рух щурячий не обмежиться
домаганнями лише якихось там соціальних діючих інституцій і прав, справжня битва
точитиметься на рівні культур, відметення старої і обтяжливо-дегенеративної, і
постання нової – агресивної і експансивної, оригінальної й глибинної. „Брама
Пришестя” буде розчахнута локально, в різних ритуальних центрах України, доки
вони не зіллються в одне велике, вібруюче жертвопринесеннями Ціле… Святість
сили гряде і впаде на поля України, й очистить їх своїм вогнем від куколю
паскудства й накинутої чужинцями зневіри… І ми вже бачимо, як з того
безтямно-похиленого очерету визирають очі рисі…


Це
буде інтроспекція Душі народу,
що повсякчас прихована як Цілісна Дискретність. І недаремно ті, що возлюбили
пітьму, ненавидять світло України, вони передчувають як діятимуть могутні сили нашої хижої
особовості над усіма слідами цього світу. Відбудеться хитроумність гри – в
проникненні всередину історичного еону, і його використанні справді сильним і
вічним.


Анатолій
Щербатюк.


P.S


По оценкам Госкомстата
Украины, материальная помощь в 8 тысяч гривен не привела к ожидаемому росту
рождаемости. Этот показатель возрос всего с 8.7% до 9.2%.
Ежегодно украинское население
уменьшается на
400 тысяч человек.
Неработоспособная часть населения (когда женщины старше 50 лет, а мужчины –
старше 60) составляет 23,8%. Ориентировочно эта часть в ближайшее время
возрастет до 38%
.


 

Поділитися